«Вистава – це єдиний організм»

19 і 20 лютого в Театрі на Подолі – прем’єра екзистенційної мелодрами   DreamWorks.  У головних ролях – В’ячеслав Довженко, Володимир Кузнецов, Дарія Єгоркіна, Олеся Власова, Світлана Косолапова, Алла Сергійко, Сергій Бойко, Максим Максимюк… Режисер-постановник, художник-постановник, художник з костюмів, автор музичного оформлення та художник з освітлення – Давид Петросян.  

• Поки щастить ставити лише те, що подобається мені, – говорить Давид Петросян. – Сам обираю, сам пропоную, наразі вдається працювати без рекомендацій. Кілька років тому познайомився з Іваном Вирипаєвим,  планував ставити його п’єсу «Літні оси». Але тоді не склалося, а згодом він поділився зі мною п’єсою DreamWorks , яку ми і презентуватимемо в Театрі на Подолі. Ця п’єса з нетрадиційною композицією, на мою думку, дуже гарно вписується у нетрадиційну архітектуру цього театру, його нову історію, нову віху.
• Як довго ви працюєте над цією виставою? Зараз у театрі мало хто з режисерів дозволяє собі розтягувати репетиції на довгі місяці, як було раніше…
• У цьому випадку моя особиста підготовка потребувала навіть більше часу, ніж сам репетиційний період. Робота ж з артистами займає два місяці. Можна було би і швидше, але зараз в умовах нашої країни це неможливо. Оскільки театр все ж таки перебуває на другому плані навіть для акторів. Треба утримувати сім’ю, вирішувати якісь побутові проблеми, тому актори зазвичай активно відгукуються на пропозиції кіно- чи телепродюсерів. Я особисто до зустрічі з акторами готувався два місяці, тобто, разом виходить чотири місяці.
• Чому ви вирішили запросити у цю виставу кілька позаштатних актрис? Серед жіночої частини трупи Театру на Подолі не знайшлося тих, хто б реалізував вашу режисерську концепцію?
• У п’єсі персонажі молодші, ніж актори, яких я запросив. Це відповідає моїй концепції спектаклю, яку я, звісно, поки ще волію не розкривати. Скажу лише, що герої дивляться на події, на цю історію загалом крізь призму пережитого, призму власного досвіду. У п’єсі є певна надія, головний герой має надію переосмислення. Мені би хотілося зробити наголос на антиутопії, дякуючи вікові героя В’ячеслава Довженка є надія вибратися, уникнути краху. Саме цьому герою в конфлікті демонструється модель майбутнього, у тому числі і його особистого майбутнього також. Але можливість його власного шляху також присутня. А чому запросив актрис? На мою думку, з репертуарним театром уже давно пора попрощатися. І робити ставку саме на такі проекті вистави. У постійній трупі, як на мене, повинно бути не більше десяти-п’ятнадцяти акторів. У театрі саме такого формату, в національних, можливо, тридцять… Одна справа просто грати сюжет, текст – це вміє кожен актор. Можливо, я сам можу програти текст, скажімо, Ромео. Але для актора важливі і психофізика, і органіка, і  те, як він мислить по життю. Тому я обрав і запросив акторів, які, як мені здається, стовідсотково підходять на ці ролі.

жити стовідсотково у форматі репертуарного театру сьогодні не можна

• Ніхто цьому рішенню не опирався? Той же Віталій Малахов, для якого, я переконана, важливо, щоб мікроклімат у колективі був позитивним?
• Як господар цього дому він, звісно, хоче, щоб були задіяні його актори. Спершу Малахов був проти ідеї запрошувати акторів зі сторони. Але разом з тим він теж визнає, що жити стовідсотково у форматі репертуарного театру сьогодні не можна, Віталій Юхимович прекрасно відчуває цю тенденцію. Врешті, ми знайшли компроміс, оскільки спершу я пропонував вдвічі більше запрошених артистів.
• Давиде, якщо кинути оком на список ваших останніх прем’єр – «Буна», «Земля», «Війна» – то назва DreamWorks дещо з нього вибивається, вона якась легковажна, несерйозна….
• Тут не варто забувати про асоціативність. Земля, війна – асоціації чіткі і однозначні. А в цій назві, звісно, вчувається певна голлівудська легковажність. «Землю» я ставив ще за часів студентства, для мене це було бажання почати професійну діяльність в театрі з  великого класичного твору, взяти не п’єсу, а саме роман, самому зробити його інсценівку. «Війна» –  матеріал, який мені не властивий, це наче виклик, на який я відповів. У цих двох проектах мені хотілося спробувати, десь навіть усвідомлено помилитися. А от легковажність, балаган, фарс, буфонада, бурлеск тощо – це моє. І саме про DreamWorks я говорю – це мені близько і це мені подобається.
• Чому ви взяли на себе так багато функцій у цій виставі? Це ваша принципова позиція чи так сталося саме у цьому проекті?
• І в «Землі», і в «Буні» я не лише режисер, але й художник, автор музичного оформлення… А тут я ще плюс до цього вперше займатимуся й світлом. Дивлячись на тенденції сучасного театру, можна помітити, що в Європі в режисуру приходять художники, які випускають справді цікаві спектаклі. Вистава, на мою думку, це полотно, яке має писати один художник. А колективна робота – це робота акторів, яких цей художник скеровує своєю волею. Поки що я волію сам брати на себе кілька функцій, оскільки вистава –  єдиний організм.

творчість – це одне, а керівництво, адміністрування – інше

• Вам цікавіше працювати з акторами маститими чи початківцями?
• У нашій виставі грає артист Володимир Кузнецов, якого я раніше не бачив на сцені. Це настільки мудрий і самодостатній професіонал-саморежисер, у якого мені можна багато чому повчитися. Скажу так, мені цікаво працювати з акторами, з якими ми можемо доповнювати один одного, навчатися один в одного… Зараз один актор висловлює своє невдоволення з приводу того, що думає, ніби я його підштовхую до формалізму. А я, навпаки, відштовхую його від театру сухого уявлення. Тобто, ми намагаємося врятувати одне одного від одного і того ж, але говоримо про це різною мовою. Моя робота з акторами – це як продовження навчання. Принаймні, зараз. А наступні проекти будуть більше з молоддю, оскільки там планується і акробатика, і буфонада…. Після всіх цих сумних історій хочу поставити велику казку для дітей. Над назвою поки що міркую – «Чіполіно» чи «Пінокіно», або ж «Чарівник із країни Оз». Цю виставу готуватиму для афіші Театру ім. Франка, це буде мій перший проект на великій сцені. А на Камерній сцені цього ж театр у ставитиму Мартіна МакДона, там теж майже всі актори – молодь. У наступному сезоні працюватиму над виставою «Проза», в основі якого – 10 оповідань українських авторів, в якому теж буде задіяно багато молодих акторів, у цьому проекті я не пропонуватиму єдину концепцію, а спробує знайти для кожного автора окрему сценічну мову.
• Зараз ми переживаємо період зміни керівництва столичних і не лише театрів. Ви б не хотіли взяти участь у якомусь з конкурсів і спробувати себе на керівній посаді?
• Ні, це не моє, мені це не цікаво. Як на мене, творчість – це одне, а керівництво, адміністрування – інше. І на двох стільцях усидіти неможливо. Мені цікаво ставити вистави. Бажано, у різних театрах і з різними акторами. Я вже рік як працюю штатним режисером у Театрі імені Франка, але бажання працювати також і з іншими колективами, на інших майданчиках не зникає. Для мене свій театр – це однодумці, і не обов’язково, щоб я ними керував.

Фото: Ангеліна Шевелєва