Вистава, що стікає сльозою по щоці

Перше знайомство із режисером Стасом Жирковим для театралів зі стажем відбулося… на Подолі. А якщо бути зовсім точним, то поблизу Іллінської церкви, де в приміщенні Культурно-мистецького центру Києво-Могилянської академії у 2008 році розпочав свою історію заснований ним разом з Ксенією Ромашенко незалежний театр «Відкритий погляд». З того часу минуло вже майже п’ятнадцять років… «Відкритий погляд» припинив своє існування, сам Жирков не лише увійшов до когорти найпопулярніших режисерів країни, але й виграв два конкурси на посаду керівника столичних театрів, отримував професійні відзнаки, почав викладати і активно примножував своє творче портфоліо не лише в Україні, але й за кордоном.  Але протягом усього цього періоду він завжди чітко дотримувався творчого вектору, який означив для себе у своїй першій виставі («Наташина мрія», «Вільний погляд», 2011 рік): театр має чесно реагувати на проблеми суспільства, ризикувати і говорити на незручні теми. Не зрадив цьому принципу Стас Жирков  і в своїй останній роботі – виставі «Батько», прем’єра якої відбулася в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Якщо повертатися до ризику, то він супроводжував цю виставу ще на рівні  ідеї. Важка тема першоджерела: деменція як хвороба та випробування. Український дебют п’єси «Батько» сучасного французького драматурга Флоріана Зеллера, яка завдяки перекладачеві Івану Рябчію та режисеру Стасу Жиркову на нашій театральній сцені мала з’явитися вперше. Ну і найбільший ризик для майбутнього спектаклю – оскароносний фільм того ж таки Флоріана Зеллера з Ентоні Хопкінсом у головній ролі, порівняння з яким точно не вдалося б уникнути. Протистояти такому контексту, відсторонитися від нього чи обернути на свою користь? Відповідь на це питання, яке напевне турбувало напередодні старту репетицій режисера, знає лише він сам. Власне, наразі вона і не важлива. Значно важливіше те, що режисер на шляху до прем’єри не помилився із вибором супутника, запросивши на роль Батька ось уже третій сезон як зірку ще й Театру драми і комедії на лівому березі одіозного Олега Стефана. До цього на лівому Стефан зіграв у двох виставах – «Альбатроси» та «Сімейний альбом». «Батько» став справедливим і потужним продовженням його особистої професійної історії як у цьому театрі, так і театрі загалом.

Світ людини, яка опинилася на межі божевілля і з усіх сил намагається утриматися від останнього кроку… Який він? Як змусити максимально зануритися в нього акторів та глядачів? Відчути це середовище не лише ситуативно, тут і зараз, з легкістю забувши про нього відразу після вистави, а з усвідомленням того, що ця недуга – не тільки чиясь особиста трагедія, але й невід’ємна частина спільноти. Розірвана, розшматована реальність, яка межує з хворобливою уявою, крихти спогадів, а можливо вигадок… Картинки перед очима – це теперішнє чи минуле? Кілька екранів з прямою трансляцією окремих епізодів того, що відбувається на сцені, стали основним інструментом режисера, яким він протягом вистави оперував точно і майстерно. Глядачі, слідкуючи за перебігом подій на сцені та моніторах, направду вагалися: у вигаданому чи реальному часі вони зараз перебувають? (Саме так почувався і головний герой). Такий собі ефект розпорошеної уваги, яку в потрібний момент режисер фокусував у потрібному місці.

У цьому реальному/уявному просторі Олег Стефан зіграв людину, яка втрачає себе. І з усіх сил намагається відтермінувати останній день «по цей бік розуму». Згадуючи молодість і кокетуючи з потенційною доглядальницею, вигадуючи, що колись умів добре танцювати, приречено ухиляючись від ляпасів зятя, втягуючи голову в плечі після чергової наче логічної пропозиції доньки, вередуючи, мов дитя, блукаючи залом своїм блаженним безпомічним поглядом, від якого на очі наверталися сльози. Поведінку героя влучно підтримано художницею костюмів Христиною Корабельниковою: смокінг, халат, піжама, памперс…

Захоплюючись Олегом Стефаном у цій виставі, справедливо буде відзначити і злагоджену роботу акторів – Ірини Мак, Катерини Савенкової, Сергія Петька, Світлани Орліченко… Кожен із них через своїх героїв наповнив цей наратив особливим трепетом і співчуттям.

Фото – Анастасія Мантач