«Вихід на сцену – це адреналін!»

У Національній опері України імені Тараса Шевченка нещодавно відбулася прем’єра опери Жака Оффенбаха «Казки Гофмана» у постановці Івана Уривського. Роль Олімпії у виставі  виконує заслужена артистка України Ольга Фомічова. Сьогодні пані Ольга наша гостя.

–  Розкажіть, будь ласка, про Вашу Олімпію.

– Всі знають, що це дуже популярна арія. Куплети Олімпії з’явилися в моєму репертуарі кілька років тому. Адже в театрі вже давали цю оперу в концертному виконанні, а я ще до цього почала вчити цю арію.  Вона складна і я думаю це чутно слухачеві. Складність полягає в тому, щоб зробити арію максимально гармонійною, поєднати рухи і голосові пасажі. Досить складно було ще й тому, що ані режисер, ані балетмейстер, при всій моїй повазі до них, спершу не в повній мірі розуміли вокальну специфіку. Вони пропонували лише якийсь загальний образ.

З усіх картин «Казок Гофмана» вважаю першу найяскравішою з точки зору масовості і переплетення мелодійних ліній. У картині Олімпії аж дві теми вальсу. Вони надзвичайно яскраві і дуже мені подобаються.

Хотіла б згадати хореографа Ксенію Іваненко – було дуже комфортно з нею працювати. До цього ми разом робили цей номер у концертному виконанні. Саме там вперше було використано моє вміння сідати на шпагат… Треба було її переконати, що вокальна фігурація буде мені зручною саме на цей рух. Я розуміла, що в мене буде багато завдань, включаючи пластику і над цим потрібно буде постійно працювати, щоб під час виконання не виходити з образу.

– Ви вперше працювали з режисером Іваном Уривським. Які враження залишилися після цієї співпраці?

– Будь-який досвід роботи з новим режисером чи диригентом намагаюся максимально використати, побільше взяти для себе. Щоб потім ця практика  мені допомагала не тільки в цій партії, а й при роботі над іншими образами. Іван – сучасний режисер і його бачення того, що відбувається на сцені, змушує тебе мислити. Хоча підтексту, який він для нас озвучував було не так вже й багато.

Що стосується Олімпії, то в нашому особистому спілкуванні він цей образ порівняв з сімейним життям, яке починається зі знайомства, коли він вражений її красою. Потім період цукерок і букетів. Після цього будні, які її засмоктують. А згодом вона ламається від жахливої буденності, одноманітності…

 Ще режисер провів паралелі з Пер Гюнтом, в житті якого було кілька жінок. Олімпія – це та, що вдома, домогосподарка. Потім пристрасть – це Джульєтта. Ще потім муза Антонія, з якою Гофман хотів пов’язати своє життя, але є об’єктивні причини, які не дають їм можливість бути разом. В житті героя немає жінки, яка б відтворила всі іпостасі його ідеалу.

Іван Уривський давав акторам велику свободу. Він задавав ідею, радив якісь прийоми і ці прийоми були досить влучні та сучасні, й при цьому жодної брутальності. З одного боку він казав, щоб ми робили по-своєму, а з іншого – звертав увагу на багато важливих моментів. На кожній репетиції ми пропонували якісь деталі. На що він говорив: «Оце залишити, а оце не треба».

Загалом сподобалося з ним працювати. Бачили як Івану складно. Адже на сцені так багато акторів і кожному треба приділити увагу.

– А що скажете про колег по виставі?

– Звісно, всі молодці. З одного боку ми працюємо як професіонали, а з іншого важливо як ми спілкуємося між собою. Знаходили спільну мову і було комфортно для всіх у хорошому сенсі цього слова.

Процес репетицій часто був досить об’ємним. Приміром одночасно репетирували пролог і першу дію. Це завжди займало багато часу і ти не міг вже нічого планувати на цей день. І приємно коли твій партнер йде тобі на зустріч, допомагає. У нас практично не було людей, які заявляли, що не будуть чогось робити, як це іноді буває в артистичному світі.

Загалом не люблю жити і працювати в конфлікті. Намагаюся приймати все, що мені пропонує режисер, включаючи костюм, грим, пластику, щоб усе це стало моїм. Тоді легше працювати.

– Досить незвичний сценічний простір для класичної опери. Як у ньому працювалося?

– Працювалося добре. Цікаво, що коли поставили обмеження (Олімпія існувала на сцені в коробці), то акустика стала ще кращою. Частину дії мені треба стояти у закритій  з 4-х боків коробці. Звідти я бачила третій ярус. До мене прийшла думка, що й глядачі можуть мене звідти побачити раніше ніж це потрібно, бо в коробці немає стелі. Ми пішли з хореографом на третій ярус (у цей час саме репетирувала моя дублерка) і я зрозуміла, що треба стояти якомога ближче до стінки, практично злившись з нею, щоб з верхнього ярусу мене не було видно.

– Наскільки задоволені цією роботою?

 – Так, я дійсно задоволена. Все, що могли зробити, зробили по максимуму. На мій погляд, не було якихось ляпів. Звісно, ще є певні нюанси, які потребують технічного доопрацювання. Але в цілому все вдалося.

Зізнаюся, що у мене є мрія заспівати всі три жіночі партії у «Казках Гофмана». Оскільки співачка, що може заспівати Олімпію, може собі дозволити по голосу заспівати й інші партії.  Я зараз у процесі вивчення всіх трьох партій. Сподіваюся, що це мені все ж таки вдасться. Тоді треба буде зконтактуватися з режисером, аби він вирішив момент фіналу, коли на сцену виходять не всі три, а одна жінка.

Звісно, це поки що лише мрії. Заспівати кожну партію окремо цілком можливо. А от якщо вони всі одна за одною? Хотілося б себе у цьому випробувати.

         До речі, нещодавно співала Фраскіту в опері «Кармен» і побачила повний зал. Думаю, що це було не лише тому, що опера «Кармен» дуже популярна. А й тому, що постановка «Казок Гофмана» загалом підігріває інтерес до Національної опери України. Принаймні мені так здалося.

         Потрібно, щоб усі наші репертуарні вистави завжди виконувалися на дуже високому рівні. Маю на увазі не лише співаків. Треба підігрівати до себе інтерес публіки новими творами, цікавими рішеннями.

Також хотілося б зазначити, що специфіка нашої роботи полягає в тому, що ми повинні постійно практикуватися. І це не тільки про те, що треба прийти до концертмейстера і вивчити щось для себе. Мізки тренуються новим матеріалом, навіть якщо це невелика постановка опери чи сцени з опери. Мені здається, що це було б цікаво глядачеві.

– А як Ви прийшли до цієї професії?

– Мій батько був музикантом-любителем. Ще під час навчання грав на гітарі, співав пісень. А мама й усі інші родичі до музики ніякого відношення не мали. Але я з самого дитинства співала. Потім була музична школа по класу фортепіано. У цій школі був чудовий хор і «Театр Дитинства». У Київській опері (Київському муніципальному театрі опери та балету) свого часу йшла опера для дітей «Зайчик-листоноша» і я співала у цій виставі, коли мені було лише десять років. Режисер Сергій Шутько приїздив до нас у Криворізьку музичну школу і поставив цю оперу. А директор музичної школи, вона ж керівниця хору Наталія Бизова, була прекрасним хормейстером і ми всі дуже її любили.

Потім – музичне училище. Оскільки у Криворізькому музичному училищі не було вокального відділення – я  вступила на диригентсько-хорове. Після його закінчення кілька разів пробувала вступити до Київської та Одеської консерваторій. З третього разу вступила до Київської, відразу на другий курс до народної артистки України Зої Христич.

Все це відбулося досить природно, адже я з самого дитинства співала і професія, яку обрала, нікого не здивувала. І слава Богу, що мої батьки та бабуся і дідусь не чинили ніяких перепон у цьому, а навпаки завжди йшли назустріч.

– Як доля звела з Національною оперою України?

– Коли ти закінчуєш Національну музичну академію України, то хочеш потрапити у перший музичний театр країни – Національну оперу України. Було кілька прослуховувань. Після одного з них мені зателефонували, коли терміново потрібна була Розіна. Це ще була стара постановка «Севільського цирульника», яку свого часу українською мовою здійснив Дмитро Гнатюк. Я її співала в Оперній студії, тому в моєму репертуарі була ця партія.

Потім були інші запрошення. Під час другого прем’єрного показу опери «Ярослав Мудрий» я заспівала партію Єлизавети. Згодом брала участь у постановці «Балу маскараду», де співала Оскара. А потім була Адіна в  опері «Любовний напій». Так склалося, що в «Любовному напої» я заспівала обидві прем’єри, хоча тоді ще не була штатною солісткою театру.

Після цього Генеральний директор-художній керівник театру Петро Чуприна сказав: «Несіть у відділ кадрів трудову книжку. Ми беремо вас на постійну роботу».

– Яким був перший вихід на головну музичну сцену країни?

– Першою, як я вже згадала, була партія Розіни. Але особливо запам’яталася саме постановка «Ярослава Мудрого». Була перша оркестрова репетиція і диригент вибрав саме ту картину, в якій задіяно дуже багато солістів, повний склад хору та оркестру. Я встаю співати партію Єлизавети і в мене трясеться коліно. Цього не було видно, але я відчувала сильне хвилювання. Якось себе опанувала і, врешті, на голосі це не позначилося.

Мені інколи кажуть, що я взагалі не хвилююся. Добре, що людям так здається. Але це, звісно, не так. Кожен вихід на сцену – це адреналін. І добре, якщо цей адреналін йде тобі на користь, додає емоцій.

Згадую як співала «Травіату» у постановці Віталія Пальчикова у Київській опері. Там були яскраві режисерські знахідки. Одного разу моя колега сказала, що я занадто «натурально помираю» на сцені, а треба себе берегти. Я ж вважаю, що потрібно віддаватися на всі 100%!

 Загалом це професія на міцну нервову систему. Тут не тільки те, що ти віддаєш на сцені і твої стосунки з публікою. А ще багато іншого «за кадром» – стосунки з колегами, керівництвом, безпосередньо з режисером і диригентом, які створюють виставу. Я взагалі вважаю себе командним гравцем і пишаюся цим. Не треба співати замість колеги, просто треба зробити так, щоб йому було комфортно поруч з тобою.

– Маєте улюблені партії?

– Звісно, люблю Віолету з «Травіати». Вже збилася з рахунку скільки разів її виконувала, але точно більше ніж сто. Це образ, який проходить через увесь твір – це титульна партія. Вона досить складна з точки зору вокалу. Перша дія написана для високого голосу, а потім це ліричне, або лірико-драматичне сопрано. І це великий вокальний та емоційний діапазон партії. Хоча, чесно кажучи, улюблених ролей багато.

– Їздите на гастролі?  

– Раніше це бувало частіше. Багато що тут залежить від індивідуальних, особистих контактів. Щаслива, що мала змогу заспівати партії з опер, які не йдуть у нашому театрі. Приміром на фестивалі на Кіпрі я співала Констанцію в опері Моцарта «Викрадення з Сералю». Це дуже складна, але цікава партія. Шкода, що жодна з опер цього композитора не виконується у Національній опері України.

А ще я співала Лейлу у проєкті Харківської національної опери «Шукачі перлів» Жоржа Бізе. Дуже класна продукція від нідерландських постановників, неперевершена французька музика…

– Чи не важко було повернутися до творчості після початку повномасштабного вторгнення?

– Творчість мене рятує, відволікає від негативних думок. Зізнаюся, я не дуже пафосно ставлюся до своєї професії і не вважаю себе героєм, коли виходжу на сцену після безсонної ночі із-за ворожих обстрілів. Хоча розумію, шо люди, коли приходять до театру повинні відволіктися хоч на якийсь час. Бажаю всім, щоб кожен похід у театр закінчувався катарсисом. Щоб глядач отримав естетичне задоволення від кожного образу, від кожного голосу.

Дуже сподіваюся, що моя робота, як у нас кажуть, служіння оперному мистецтву, приводитиме людину до позитиву і віри, що добро здатне перемагати зло у цьому житті. Переконана, що коли артист щирий у ставленні до того, що він робить на сцені, то це буде завжди підкорювати публіку. І публіка буде тебе любити саме за твою щирість.

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО.

Фото з сайту театру.