Повні відра відчаю і сліз

П’єса Віри Маковій «Буна» датована 2011-м.  За півтора десятки років  вона неодноразово потрапляла в поле зору українських режисерів, а найпомітнішими  постановками цієї притчі донедавна вважали однойменні вистави у столичному Театрі ім. Франка (режисер – Давид Петросян) та львівському Театрі ім. Заньковецької (режисер – Ігор Білиць). Театральний сезон 2025-2026 доповнив цю історію подією у Чернівцях, де Дмитро Леончик поставив «Буну» на Сцені-майстерні Театру ім. Ольги Кобилянської. Нова назва в афіші театру спровокувала бажання вчергове розібрати на атоми проблему домашнього насилля, добірної тиранії, виплеканої століттями, аб’юзу як способу життя в родині, що наповнює впевненістю кожен вчинок і кожне рішення деяких занадто зарозумілих персонажів, пасуючи  перед запитанням: а чому і як так сталося? Це ж не виникло на порожньому місці, не зявилося нізвідки?  Занурюючись у цей простір, постановники вистави заохочують глядачів не обмежуватися локальним і часовим контекстом сюжету, а пригадати… Великого Барда. І його містичну трійцю з «Макбета» – трьох відьом, чорні душі яких намагаються максимально домінувати над ситуацією. Вони наче створені із  густої, нескінченної, всепоглинаючої пітьми, якій через нерівність сил не здатна  протистояти жодна світла думка чи світний намір.

Режисер Дмитро Леончик виводить на сцену трьох Бун, де кожна є продовженням одна одної. Напевне, свого часу небеса прописали цій трійці  долю вдячну і благословенну: жити у вірі і праці, любити своїх дітей, піклуватися про онуків, бути мудрими і всепрощаючими… Але якимось чином ці фурії переписали свої матриці з точністю до навпаки: замість праці – намагання отримати зиск за рахунок інших, замість любові – тотальний контроль, пресинг,  що зрештою трансформувався у деспотизм, а недалека їхня мудрість  була конвертована у долари й захована на чорний день – на більше її просто не вистачило. Буни в однойменні виставі чернівчан – заслужена артистка України Валентина Головко, заслужена артистка України Крістіна Зборлюкова, заслужена артистка України Діна Анепська /народна артистка України Лариса Попенко. Авторитаризм у кубі з індивідуальними вкрапленнями. Одна –  надмірно емоційна, інша – вже трохи втомлена від власної тиранії, але явно не налаштована переглядати своє ставлення до найближчих людей, остання наче закумулювала в собі виснагу попередниць, але про каяття і в цьому випадку не йдеться… Передаючи сакральну згарду наступниці, кожна Буна підсвідомо додає цьому обладунку-прикрасі свою, настояну роками, епохами, віками, енергетику. Хочеться вірити, що, зрештою,  ця загартована традиція зійде нанівець, але наразі вона точно не послабила своїх позицій…

Художниця вистави Євгенія Нагнибіда заповнила сценічний простір… відрами, звичайними, оцинкованими. Такими щодня набирають воду з криниці для того, щоби вмиватися, пити й використовувати для приготування їжі, мити вікна, підлогу…  Або з копанки, щоби напувати худобу й поливати город… Життя, як воно є. Процеси, що перетікають з дня у день, з року в рік, тривають століттями… Для цієї вистави залучено близько 200 відер. І поки з волі режисера вони трансформуються у лабіринти долі, захисні вежі чи смертельне ложе – глядач ловить себе на думці: а де ж серед цих двохсот бодай одне відро, що буде наповнене щастям? Гармонією, простими земними радощами… Де?…На жаль, попри всі надії, серед такої кількості відер його не знайшлося – жоден із героїв так і не зачерпнув свого щастя. Навіть покірна до пори онука Орися (Анна Ревізор), яка не побоялася кинути виклик Бунам усіх часів і використала гроші, відкладені на смерть, заради майбутнього. Здавалося б, саме ця амбітна, сумлінна та цілеспрямована жінка, як ніхто інший, заслуговує на щастя. Але ж син так і не погодився їхати з мамою до благополучної Америки – і ця надзвичайно висока ціна її наполегливості просто перекреслила всі звитяги та здобутки Орисі.

Слідуючи за сюжетом вистави, глядач неодмінно відкриє для себе емоції, відчуття і думки, які точно не обмежуються невеличким клаптиком землі десь на Буковині. Звісно, можна навіть не сумніватися в тому, що ця постановка буде цікавою професійним психологам – історія балансування між любов’ю та ненавистю вже обросла такою кількістю сюжетів, що для сумлінного професіонала тут справді неоране поле пошуку, аналізу і, як результат, приводів для фахового самовираження. Серед особливих чеснот самої ідеї цієї вистави варто виокремити бажання Чернівецького театру ім. Ольги Кобилянської підіймати теми важливі, пронизливі, провокативні. Незручні, але вкрай необхідні.