Нові пригоди Дон Кіхота

Чому ми сьогодні обираємо Дон Кіхота? Тому що в суспільстві є велика потреба справедливості. Але сама п’єса парадоксальна і ставить дуже важливе питання. Чи достатньо в нас людяності, аби прийняти іншу людину незалежно від того, ким вона насправді є?

– Свого часу я ввівся у виставу «Сніг у квітні», яку ставила Поліна Медведєва, – пригадує Георгій Хостікоєв, виконавець ролі Дон Кіхота. – У цій виставі у мене головна роль – Паоло, вважаю, що це хороша робота. Ми тоді добре спрацювали і виникло бажання попрацювати ще, зробити новий проєкт.

Пару п’єс запропонував я, але через певні причини цей матеріал не підійшов. Теж саме спершу було й з тим матеріалом, що пропонувала Поліна. Потім художній керівник театру Богдан Бенюк запропонував нам обом цю п’єсу. Прочитали, сподобалося. Так виникла наша друга спільна робота.

Коли я читаю тексти, то мені, звісно, має бути цікавою колізія. Також цікаво, коли є сцени, які не відразу розумію, як втілити. Тоді разом з режисером починаємо фантазувати, робити проби й історія поступово вибудовується.

Читаючи цей текст, я думав не тільки про те, що сьогодні в Україні йде війна. А й про те, настільки нині у світі висока концентрація агресії, страху, негативу. Відчуття, що цивілізація рухається зовсім не у той бік, в який потрібно. Частина людей активно сприймає дії руйнації, інші роблять спротив, а ще одна частина робить вигляд, наче все добре. Хоча всім зрозуміло, що це зовсім не так.

У виставі два основних персонажі – Кіхот і Санчо. Перебуваючи у край драматичних обставинах, вони знаходять у собі сили мати мрію і мати сміливість мріяти. Бо все середовище в’язниці або соціуму диктує певні обмеження. І люди, які не відповідають певним шаблонам, стандартам, ризикують бути названими або божевільними, або незручними. У будь-якому випадку вони відчуватимуть на собі цей тиск. Щоб бути собою, вони мусять мати свій голос і право на своє бачення.

Якщо ви бачите в людях краще, це певний вчинок. Бо фактів ненависті та агресії в історії людства аж занадто багато. Мені ця п’єса здається дуже актуальною. Це про тяжіння до кращого в людині, до милосердя. Це вічна тема. І завдання митця притягнути глядача до світла, добра, до таких понять як дружба, вірність, любов. Це особливо важливо під час війни.

У будь-якому випадку ми пропускаємо персонажів через свою психофізику. Або ти виховуєш у собі ті якості, що в тебе не так сильно проявлені, або ти позбавляєшся якихось якостей. Відбувається певний процес метаморфози.

Персонажі бувають різними, але, як я вже переконався, дуже часто ролі обирають акторів. Саме актор, який на цей момент за своїм досвідом, технічними навичками може розкрити цю роль найкраще, то йому ця роль і приходить.

Не стоїть питання, настільки персонаж подібний чи неподібний на мене. Я про це не думаю, коли є можливість обирати роль. Але в будь-якому випадку цю історію треба розказати через себе, свою психофізику. І для цього мені треба проаналізувати, в чому ми схожі, а в чому ні. Так, персонаж може бути схожим, а ідентичним – ні…

При роботі над виставою режисерка обрала напрямок метафарс. Для того, щоб актор міг швидше увійти в цю імпровізаційну структуру, вона провела кілька репетицій з імпровізаційними тренінгами. Поліна давала завдання на ситуацію або на характерність. Інколи говорила: «А тепер робіть все, що хочете, та взаємодійте між собою». Такий підхід дозволив нам пізніше пробувати робити у цьому матеріалі кожну сцену кілька разів по-різному. Ці імпровізаційні тренінги зіграли важливу роль.

З Євгеном Ковирзановим ми ще так багато разом не працювали на сцені. Він шикарний партнер, вміє підтримати імпровізацію, імпровізує сам. Євген з тих акторів, які чують, бачать і відчувають іншого партнера. Для нього, як і для мене, дуже важливе партнерство. Обоє отримали величезне задоволення від співпраці. В акторів можуть бути різні характери, різні підходи до професії. Але для мене і Євгена головне – це колективна творчість. І не важливо, в кого вагоміша роль, хто веде виставу. У колективній творчості відчуття партнерства, такту – це те, що дозволяє краще розкрити матеріал, підтримати партнера, коли він веде сцену. І це взаємний процес.

Довіра до партнера народжує на сцені свободу в імпровізації. Ти відчуваєш, що не один на сцені, що в тебе є партнер, якому можна довіряти і з яким можна вільно імпровізувати. Це великий плюс для вистави. Бачив вистави, де грали хороші, талановиті актори. Але там не було тандему, магії взаємодії, кожен працював сам по собі. А це завжди мінус виставі.

Сцена дуже тонко реагує на ту атмосферу, яку створюють виконавці. Атмосфера складається не лише з плину історії, музики, світла, характерів персонажів, а й з тої частки акторської індивідуальності, яка взаємодіє незримо з простором, з партнерами. Атмосфера – це взаємодія акторів, режисера і потім глядача, якого ми включаємо в цей процес.

З Євгеном чудово працювати, він цікавий актор. Подає власні ідеї і готовий розглянути ті, які подають партнери. А ще він відкритий. Саме так у моєму розумінні і має бути. Але така відкритість і готовність до експериментів зустрічається не часто.

У цій виставі поруч з нами на сцені художній керівник нашого театру Богдан Бенюк. Він неймовірний актор, так само любить імпровізувати. На сцені працює не з акторами театру, якими керує, а з партнерами. Богдан Михайлович дуже любить, коли є правильна взаємодія, коли всі актори включені у процес, коли вони працюють від персонажа.

Важко уявити цю виставу без антагоніста, образ якого створює Ігор Качур. Він має потужний комедійний дар і вміло його використовує. І хоча він грає негативного персонажа, але своєю грою викликає позитивні емоції. Яскраві жіночі образи створили Анна Тамбова, Дар’я Проценко та Олена Свірська.

Коли випускається вистава, це виснажливо фізично і психічно. А коли команда дружна, то цей процес не забирає зайві сили. Всі, хто дійшов до прем’єри, працювали на єдиний результат. Це дуже важливо.

– Це мій другий досвід спільної роботи з режисеркою, – продовжує розмову Євген Ковирзанов, виконавець ролі Санчо Панса. – Першою була вистава «Швейцарія». Спершу мені запропонували роль тюремника, яку зараз виконує Ігор Качур. А десь за два чи три тижні вирішили спробувати в образі Санчо Панса. Я спробував, і так вийшло, що залишився на цій ролі. Прикипів до свого нового персонажа і полюбив його всією душею.

Коли вчитався у цю роль, то зрозумів, що це образ щасливої людини, яка не має ніяких глибоких психологічних травм. Санчо любить своє життя,  не дивлячись на всі ті обставини, в які він потрапив. Таке відчуття абсолютного щастя на сцені для мене рідкість. Було цікаво шукати щось нове у цій роботі.

Звісно, у кожну роль ми вкладаємо частинку себе, частину свого характеру. У цій виставі не було мети створити якийсь нехарактерний образ. А в працю без пафосу і зі щирістю треба підключати якісь свої ресурси. В акторові закладені ресурси на кожну роль, саме такі, які ця роль вимагає. Серед таких рис мого героя – відчуття щастя, любов до ближнього, можливо наївне, але щире захоплення цієї літературою (роман «Дон Кіхот»). Це співпало з моїм захопленням і любов’ю до театру.

Під час роботи над цією виставою було багато пошукових етюдів. Частина з них зафіксована на камеру і їх показують на екрані між першою і другою умовними діями. Ми багато пробували, мінялися ролями. Грали без тексту, грали деякі сцени у різних жанрах, змінюючи підхід до енергетики. Бо головою сцени зрозуміли, але ж ти граєш не тільки головою. Характерною рисою репетиційного процесу був пошук взаємодії в етюдних формах…

Георгій Хостікоєв – неймовірно тактовний партнер. Він завжди відгукується на пошуки, проби. Дуже уважний до колег по сцені. Радий, що втілили таку цікаву виставу саме з Георгієм.

Богдан Бенюк – актор до глибини кісток. Виходячи на сцену він залишається актором, а не стає керівником, який починає щось диктувати. Звісно, Богдан Михайлович може щось запропонувати. Але це природно для кожного з акторів.

З Дашою Проценко працюю вже не вперше. До цього випускали «Жінку в чорному» і «Сон літньої ночі». Загалом у нас склався дуже чудовий колектив. Всі були відкриті до пошуку, діалогу, правдивих емоцій та переживань. Комфортно було і з Анною Тамбовою. Довго разом шукали сцену з дружиною. У цьому нам допоміг Богдан Бенюк.

З Оленою Свірською я граю роль Лікаря. З’являється якийсь перемикач і ти переключаєшся від одного персонажа та занурюєшся в іншого. Це для мене наче окрема вистава.

Робота над образом триватиме постійно. Так як і в тих виставах, що йдуть вже не перший рік. З нетерпінням чекатиму наступних показів, щоб знову спробувати, знову пошукати, знову подивитися на своїх партнерів.

Підготував Едуард Овчаренко