Шекспір у андеграунді
Завдяки фестивалю GRA кияни нарешті побачать одну із найгучніших прем’єр минулого року – нео-оперу-жах Hamlet
Сучасні театрали, ті справжні, віддані, рафіновані, які прекрасно орієнтуються в трендах, авторитетах і пам’ятають найкращі зразки нещодавнього сценічного минулого, для сучасного театру були і залишаються безпомилковим лакмусовим папірцем точного визначенням того, наскільки успішною і доречною стала та чи інша прем’єра. Їх можна зацікавити, здивувати ж чи шокувати – значно складніше. Прем’єра Івано-Франківського обласного музичного-драматичного театру ім. Івана Франка Hamlet – найкраще тому свідчення. При всій повазі до Великого Барда, команді, що була запрошена до проекту з різних міст країни – Ірма Вітовська, Олексій Гнатковський, Юрій Хвостенко, Дмитро Рибалевський та інші, – режисер Ростислав Держипільський мав запропонувати ту родзинку, яка точно б гарантувала цій постановці місце серед найцікавіших прем’єр сезону. Родзинок у Держипільського знайшлося кілька. По-перше, він поселив Шекспіра у … підвалі, позбавивши його таким чином помпезної процедури із відкриттям та закриттям завіси. По-друге, від душі поімпровізував із визначенням жанру вистави, означивши його як нео-опера-жах. По-третє, дав чітко зрозуміти, що класичного проголошення монологу «Бути чи не бути» глядач тут точно не почує.
Екстаз, ледь не оргія на похороні?А чому б і ні
Якщо не надто перейматися визначення жанру вистави, зафіксованим на афіші, то можна сміливо стверджувати, що івано-франківський Hamlet (переклад – Юрія Андруховича) – це музична трагікомедія з елементами … абсурду. Свої життєві муки Гамлет (Олексій Гнатковський) переживає на ліжку, у напівсні-напівзабутті. (Власне, і відомий сюжет тут – як жахливий сон Гамлета, де відсутність Розенкранца, Гільденстерна, друга Гораціо компенсують три стрункі діви готичної зовнішності, які й забезпечують вокальний супровід трагедії). Страждання Офелії (Анастасія Блажчук) трансформуються у її божевілля – маленький білий рояль, притиснутий до грудей, так і не зіграв тріумфальної мелодії. Сама ж героїня – юна копія досвідченої і битої життям Гертруди (процес перевдягання у ідентичні строї з червоною спідницею та чорним корсетом й натягування білої перуки відбувається на очах у глядачів). Або ж спроба сховати за навмисною дорослістю юну душу, якій не судилося вирости, розквітнути, ощасливити своєю щирістю тих, хто поряд… Герої мігрують між колонами театрального підвалу, трубами, різними інженерними конструкціями, примушуючи глядачів витягувати шиї і згадувати відомі їм пози з йоги, аби побачити ту чи інші сцену. (До речі, глядачок попереджають про необхідність зручного взуття, і в цьому теж новизна проекту, адже в театрі доречними зазвичай вважають черевики на високих підборах). Але такий дискомфорт виправдовує справді цікава, несподівана, провокаційна подача п’єси, фінал якої – повна протилежність розміреному початку. Екстаз, ледь не оргія на похороні?А чому б і ні, адже наснитися можне що завгодно…