Комедія про тарифи і стереотипи
«Дикий театр» вкотре підтвердив свою репутацію порушника спокою театральної спільноти
Вистава «Гей-парад» «крокує» сценічними майданчиками України, породжуючи полярні думки, вислови та емоції, викликаючи хвилю захоплення та обурення (як це було на фестивалі «СвітОгляд» у Сєвєродонецьку). В Києві ж вона навіть стала предметом гострої дискусії за участі ЛГБТ-спільноти та поліції.
…Одна середньостатистична родина (ні діти, ні батьки не можуть нормально спілкуватися один з одним, з усіх членів родини працює лише дружина) змушена взяти участь в програмі адаптації дітей до ЛГБТ-спільноти, яка передбачає загальну субсидію 90% на комунальні тарифи (звідси й жанр вистави – «комедія про тарифи та стереотипи»). З тарифами якраз все просто, а от зі стереотипами…. Батько Боря (Олег Шушпанніков) та син Денис (Нікіта Слободенюк) – люті ненависники секс-меншинств, але заради грошей погоджуються терпіти вдома одного з них (це є обов’язковою умовою програми). І ось в режимі реального часу оператор знімає спілкування членів сім’ї з молодим, вродливим, вихований та інтелігентним геєм Женею (Костянтин Міхно), який у порівнянні з гомофобом-неробою батьком та майже таким самим сином виглядає ангелом. Уся родина «товчеться» в малесенькій квартирці, яку символізує прозора багатофункціональна клітка (художник – Тая Карась). Це і ванна, в якій курять «травку», і туалет, де блює донька, і стіл перемовин, за яким намагаються почути один одного брат і сестра. Це маленька квартира, в якій Боря та Надя 2 хв. 36 сек. займаються сексом, а дорослі діти змушені робити вигляд, що нічого не чують. Але ще дідусь Фрейд сказав, що усі дорослі проблеми коріняться в дитинстві, тож донька Даша (Катерина Пономаренко), намагаючись «видряпатись» з феміністичного туману, згадує про такі ж ситуації, які вона спостерігала в дитинстві, а потім уявляла, що на місці мами – вона… Одним словом, «повний фарш».
нехай суржик, «махровий» ненорматив і куріння «травки» не вводить в оману
Поєднання комічного (на кшталт «шо ви в проході стоїте») та драматичного (бо, за великим рахунком, ця історія, яку написав Ігор Білиць в потязі на Лисичанськ, є драмою) часто нівелює одне одного. Місцями гротеск та фарс, місцями – трагедія, загалом це драма: тотального нерозуміння, небажання (дружина, в розповіді про себе, а, фактично, сповіді Жені, каже «я хотіла б хотіти…»), темної ненависті до інакшості, неможливості просто почути один одного – виходить, що традиційні стосунки виглядають саме так несимпатично. І герої б’ють лоби об їх залізобетонну стіну, аж допоки людина, яка, з точки зору «нормальних», представляє патологічних виродків, не мирить їх усіх між собою, не відроджує любов, яка колись давно звела чоловіка й дружину, не мотивує дітей хоч на якийсь саморозвиток. «Дайте йому час і повірте в нього» – виявляється, все так просто. І всі щасливі – окрім гея Жені, який накладає на себе руки (щоправда, незрозуміло чому – чи від самотності, чи від нещасливої любові, тут вже питання до авторів вистави). Окремий респект виконавиці ролі дружини Наді, Катерині Башкіній – впевнена, багато замордованих життям вчительок із того боку рампи впізнали себе.
І нехай суржик, «махровий» ненорматив і куріння «травки» не вводить в оману (до речі, режисер вистави – Олексій Доричевський). Володар премії «Київська пектораль» в номінації «За енергійний мистецький пошук» «Дикий театр» настільки парадоксальний, що навіть вистава «Гей-парад» стверджує традиційні сімейні цінності.