Гойдалка для двох

«Гітель, Гітель, ти кладеш милостиню в простягнуту руку. Краще би ти в неї плюнула». Різко? Так. Антигуманно? Можливо. Але однозначно – ні, якщо мова йде про взаємозалежні стосунки. Саме в такому аспекті потрактувала п’єсу американського драматурга Вільяма Гібсона «Двоє на гойдалці» режисер Анна Горянська.

У виставі є багато цікавих знахідок, які, щоправда, іноді бувають надлишковими. Немає стандартного поділу сцени на дві частини – кімнати героїв Гітель Моски (Анна Гарник) та Джеррі Райана (Євген Прудник), натомість двері, які можна вільно пересувати по сцені та які обігрують герої в залежності від ситуації, якраз символізують відсутність особистого простору героїв, адже відпочатку вони починають активно впливати на життя один одного. Немає стаціонарних телефонів (як-то в п’єсі, в якій дія відбувається в 70-х рр. ХХ століття), але й немає данини сучасності у вигляді мобільних, що теж можна було би очікувати від стереотипного мислення. Натомість герої телефонують один одному по чому завгодно – металевих кухлях, каменях. От тільки якщо Гітель телефонує Джеррі по тій-таки чашці, то дзвінки від своєї колишньої дружини він ловить, як метелики. Увагу режисера до найменших дрібниць варто відзначити: Гітель застеляє постіль білою та стандартною білизною – такий собі готельний варіант, транзит, нічого особистого…

Одна з підводних течій цієї п’єси – малодієвість. Спочатку герої телефонують один одному, тоді зустрічаються, тоді знову телефонують, розмовляють; Гітель страждає, хворіє, Джеррі збирається йти від неї – залишається etc. Все це ризикує перетворитися в «драму для читання», але герої вистави постійно взаємодіють: порушуючи простір один одного, вони, тим не менш, намагаються бути разом. Джеррі – втікаючи від любові до колишньої дружини, а по суті, втікаючи від себе, а Гітель – вкотре повторюючи сталу програму своїх невдалих стосунків (із відповідною мотивацією на кшталт «до дідька, в нього ж день народження, того я проведу з ним ніч»).

Герої вистави постійно взаємодіють: порушуючи простір один одного, вони, тим не менш, намагаються бути разом

Стосунки героїв розвиваються згідно чітких психологічних схем: тут є й позиції трансактного аналізу за Е. Берном (Дитина – Батько, коли Гітель хворіє, а Джеррі її доглядає), і славнозвісний трикутник Карпмана, коли кожен з героїв почергово перебуває то в ролі Жертви, то Переслідувача, то Рятівника («ти ніколи не пускав мене далі, і при цьому ти хочеш, щоби я тебе потребувала»); втеча в хворобу; то, врешті-решт, такий популярний зараз гештальт, якого головний герой ніяк не може закрити….

Фінал вистави теж залишається відкритим – текст п’єси дає можливість для цього, але й режисер ні на чому особливо не наполягає. Джеррі повертається до Тесс, дякуючи Гітель за те, що вона допомогла йому знайти себе, а Гітель знову залишається одна – теоретично – зрозумівши, що вона варта найкращого чоловіка на Землі. І якщо на початку та впродовж вистави кожен з героїв не має на що опертися в самому собі, тому намагається знайти це «щось» в іншому, то у фіналі Джеррі таки знаходить завдяки Гітель ресурс для подальшого й щасливого життя з коханою дружиною, а от Гітель – хто-зна, що станеться з нею в подальшому.

Любов також є в цій сумній історії. Вона присутня в кожному здриганні Джеррі від телефонного дзвінка (бо це може бути його колишня дружина), в його відчайдушних спробах опікування хворої Гітель, в намаганні забути Тесс. Вона, врешті-решт, виливається в його вистраждану сентенцію, яка успішно може конкурувати зі знаменитим «ми у відповіді за тих, кого приручили»: «Любити – це бачити очима іншого».

К. Станіславський сказав, що любити – це хотіти торкатися… У кожного є своя відповідь на екзистенційне питання, але, якщо хтось страждає, раз-у-раз потрапляючи в одну й ту саму запрограмовану халепу – завітайте на малу сцену театру «Тисячоліття» на виставу «Двоє на гойдалці». Ця, на перший погляд, проста історія може докорінно змінити ваше життя.

Врешті-решт, жанр вистави – «оптимістична драма»…