Риси прекрасних сердець

Особливості літературної творчості Ф. Достоєвського деякі дослідники прямим чином пов’язують із загальним настроєм психозів та неврозів 80-х рр. ХІХ століття; відповідно, успіх ідей письменника мав би бути тимчасовим. На думку відомого українського літературознавця та психолога Д. М. Овсянико-Куликовського, міцного та благотворного сліду в суспільній свідомості вони залишити не могли. Залишили вони слід чи не залишили – це тема окремого диспуту, а те, що прем’єра вистави «Ідіот» Національного театру імені Івана Франка стала подією сезону – очевидно.

Є одна важлива різниця між тим, як грають персонажів російських «верхів та низин» актори двох столичних Національних театрів. Якщо «Нахлібнику» позаздрили б навіть російські актори (не всі так переконливо можуть зобразити холуйство), то у грі франківців є певна відстороненість. Те, як вони повільно рухаються в такт потягу, що везе їх до Петербургу, як вони неквапливо перемовляються – це далеко не «я из лесу вышел, был сильный мороз».  Лебедєв у виконанні нар. арт. України Назара Задніпровського хіба що не тримає дулю в кишені, як то в нас, в українців, водиться, коли ти не просто ласий та безпринципний, але й хитрий. На шляхетність нар. арт. України Тараса Жирка не може вплинути навіть на 3 год. 40 хв. (саме такою є тривалість «Ідіота») роль Тоцького Афанасія Івановича. За засл. арт. України Анжелікою Савченко (Настасья Пилипівна) так і тягнеться шлейф ролі королеви Єлизавети з «Річарда ІІІ», і скільки би вона не кричала «Гулящая!» (до речі, вистава українською мовою), цьому не особливо віриш.  

«Большие сапоги» та «полушубка овчинная» актору українського національного театру – на один зуб.  

Усі герої індивідуалізовані, якось так затишно та цікаво спостерігати за їхніми вадами

Відомий літературознавець А. Горнфельд називав героїв Ф. Достоєвського «напружено моральними», тому що вони судомно тяжіють до моралі; що персонажі його романів подібні між собою в тому, що герой прозріває, аби з цього прозріння що-небудь вийшло. Князь Мишкін у виконанні Павла Шпегуна ні до чого судомно не тяжіє, він – такий собі Ієшуа Га-Ноцрі, Просвітлена Істота, «ви червонієте – це риса прекрасного серця». Його герой настільки органічно «розміщується» в системі інших персонажів Достоєвського-Одинокого, як, видається, сам молодий виконавець – у франківській акторській сім’ї.

Персонажам цього епічного полотна не потрібен Мишкін як лакмусовий папірець, бо це не маса. Усі герої індивідуалізовані, якось так затишно та цікаво спостерігати за їхніми вадами, а ближче до фіналу навіть з’являється чехівська елегійність. Це певною мірою майже гегелівське «переосмислення переосмислення» творчості Ф. Достоєвського Ю. Одиноким (нагадаємо: у 2004 році на сцені франківців він поставив «Братів Карамазових», які взяли «Київську Пектораль» одразу у 8 номінаціях).

Д. М. Овсянико-Куликовський на початку ХХ століття писав, що, якби майбутній історик захотів зобразити Росію другої половини XIX ст., з одного боку, за М. Салтиковим-Щедріним, а з іншого – за Ф. Достоєвським, то вийшла би картина, яку б складали фігури «помпадурів» з «помпадуршами» на одному плані та психопатів з психопатками – на іншому. В цій виставі навіть Рогожин (засл. арт. України Форманчук Олександр) не психопат, хоча його вчинок й вказує на інше.

«Я не був закоханий, я був щасливий інакше» – зронює Мишкін в своїй сумній оповіді про Марі. «Ідіот» Національного театру імені І. Франка – це саме так – інакше…

Фото: Валерія Ландар