«Життя повернеться у звичне русло»
Стас Жирков розпочав репетиції спектаклю «Хлібне перемир’я» і дуже сподівається, що ця прем’єра відбудеться восени
Наша нещодавня розмова зі Стасом Жирковим мала надпозитивний привід: легендарна вистава «Сталкери» відзначала п’ятиріччя, тож її режисер залюбки погодився прокоментувати цю подію. Принагідно поділившись оперативною інформацією з життя театру і найближчими гастрольними планами, як внутрішніми, так і закордонними. Але щойно це інтерв’ю було опубліковано – ситуація в світі змусила країну зачинити майже всі, у тому числі і театральні, двері, «оздобивши» їх табличкою «карантин». Нещодавно суворі карантинні обмеження були дещо послаблені, театральні репетиції відновлені, але про творчі плани Стас Жирков, як і його колеги, тепер, зі зрозумілих причин, говорить стриманіше, супроводжуючи цю інформацію неодмінним «за умови, що життя повернеться у звичне русло». Наступний сезон, за такої умови, в Театрі драми і комедії розпочнеться у вересні прем’єрою вистави «Хлібне перемир’я», яку ставитиме Стас Жирков. «Сергій Жадан написав класну п’єсу і в нас право «першої ночі», – коментує режисер. – Ця історія – про всіх нас, які не вміють говорити один з одним, не вміють висловитись, але про нас, які тут і зараз, які однозначно справжні і намагаються любити. На мій погляд, це класична трагікомедія. В ній багато Жадана: його гумор, відточеність, трепет, любов. Украй цікавий текст…» Хоча паралельно з цією роботою директорові-художньому керівнику театру доведеться вирішувати проблеми, які, як і в усіх інших театрів, виникли в результаті цього вимушеного задовгого антракту.
- Карантин, як і будь-яке обмеження, на фінансовий стан театру вплинув негативно, – говорить Стас Жирков. – Ми щодня, щотижня і щомісяця втрачаємо дуже багато грошей, для нас це справді величезні суми… Емоційно також важко. Адже є актори, які звикли протягом тижня мінімум тричі виходити на сцену, п’ять разів репетирувати, зараз вони всього цього позбавлені. Для мене особисто це також важко, оскільки сам звик до щоденних репетицій ще зі студентських років, з вісімнадцяти років… Це важко, але таке життя.
- Які висновки на майбутнє ви, як керівник театру, зробили для себе у результаті цього форс-мажору?
- Основний висновок – ми нічого не знаємо про наше майбутнє. Це складно приймати, але так і є. Особливо прикро, якщо театр – я маю на увазі наш – усе розплановує заздалегідь, намагається іти за графіком, дотримуватися певних термінів… Думаю, у цьому сенсі значно простіше тим, хто звик жити сьогоднішнім днем і далі, ніж завтра-післязавтра, не загадувати.
- Доля прем’єр, які мали відбутися до кінця сезону… ( що перенесли, від чого відмовилися взагалі, які назви замінили іншими?)
- Цього сезону ми не встигли випустити дві прем’єри. На великій сцені – мою виставу «П’яні» за Іваном Вирипаєвим у перекладі Павла Ар’є, презентацію якої перенесли на кінець наступного сезону. Виставу Тані Губрій «Поїхати не можна залишитися» за п’єсою молодого херсонського драматурга Ігоря Носовського на малій сцені перенесли на листопад. Хоча це, зрозуміло, за умови, що життя повернеться у звичне русло, оскільки в іншому випадку щось планувати дуже ризиковано.
- Чому Театр драми і комедії за ці два місяці не запропонував своїм шанувальникам перегляди вистав онлайн? Принаймні, архівних, як це зараз досить концептуально реалізує Театр імені Лесі Українки?
- Вистави у запису я вважаю неповагою до глядачів. Не коментуючи колег, переконаний, що рішення про такі перегляди необдумані. Кожен театр обирає свій шлях і своє бачення існування за таких умов, це їхнє право. Але, як на мене, для того, аби запропонувати глядачам будь-який контент, потрібно сто разів подумати, яким він має бути, подбати про його якість, у першу чергу щодо технічного втілення… Але у нас є, як на мене, не менш прекрасний варіант, який я вважаю навіть більш виграшним. Ми взяли участь у The Theatre Times International Online Theatre Festival, який організовували британці, презентувавши значно ширшій аудиторії одну з наших останніх прем’єр, виставу італійського режисера Маттео Спіацці «Сімейний альбом». Це фестиваль, в афіші якого ми були поряд із Кшиштофом Варліковським, Кетті Мітчелл, Томасом Остермайєром… Отримали купу прекрасних відгуків, серед яких – чотири зірки від однієї з найвідоміших театральних критикинь Британії, про що ми детально розповімо згодом на нашій сторінці у Фейсбуці. Якщо обирати між онлайн-показами вистав і участю у такому престижному форумі, то, мені здається, ми точно у виграші. Якщо ж говорити про те, як підтримувати зв’язок зі своїм глядачем, то хочу сказати, що за один із місяців карантину перегляди фейсбук-сторінки театру перевищили п’ять мільйонів. Це справді круто і, як для українського театру, цей показник можна назвати унікальним. Театр на карантині не лінувався, не впадав у відчай і депресію, а провів цей час з величезною користю. Ми знімали відео, брали участь в онлайн-фестивалі, готували новий сезон…
- Чи були якісь гастрольно-фестивальні домовленості на цей час? Що залишилося в силі, що перенесли, що скасували?
- Щодо України, то було заплановано п’ять поїздок, які, звісно ж, скасували. Наші європейські маршрути з творчими візитами до Кракова та Берліна також із зрозумілих причин змушені були анулювати. Особливо я засмучений через Берлін, де ми мали грати на сцені легендарного Deutsche Theater. Це насправді серйозний рівень і висока планка, шкода, що цей показ не відбувся. Але я щиро сподіваюся, що одну з найкращих вистав нашого театру «Погані дороги» на цій легендарній сцені ми таки зіграємо.
- Ви воліли би ще цього сезону показати, принаймні, хоч декілька вистав чи зустріч із глядачем оптимально перенести таки на осінь?
- Я не вірю, що вистави відновляться цього сезону. Виходити на два-три дні у червні – а на більше не сподіваюся – то ніякого сенсу у цьому не бачу. Все залежатиме від тих обмежень, які запропонують наш департамент культури і країна в цілому. Тож будемо чекати.
- Які особисті враження від антракту тривалістю у два місяці?
- Для мене він став певною паузою, яка дозволила багато чого усвідомити, побути з родиною, видихнути. І зрозуміти, що за ці майже півтора року, протягом яких ми з Тамарою Труновою працюємо в Театрі драми і комедії, нам справді вдалося зробити чимало.