“Вона+війна”: болісна правда

Якщо вам здається, що війна уже надто далеко і ви припинили її відчувати — сходіть у театр. Так-так, саме туди, а не за черговою порцією апдейтів на новинні сайти: узалежнені від інформаційних приводів звістки з Донбасу там зринають все рідше. Експериментально відвертий «Чесний театр», як завжди, не приховує стійкості своїх принципів, що їх колись назвали «громадянською позицією». А їхня вистава «Вона+війна» — це саме те незручне, навіть болісне, трохи простодушне й патріотично-патосне пам’ятання про те, що війна триває. І хоча це начебто й чоловіча справа, саме слово не випадково жіночого роду.

З великою вірогідністю після перегляду «Вона+війна» із зали ви вийдете з двома відчуттями, подібними до моїх. Щонайперше — внутрішня порожнеча після доволі короткої (лише годинної) вистави, коли хочеш лиш спитати: «а то й усе?» І при цьому не можеш відшукати у своїй голові жодне влучне слово, щоби пояснити враження. А друге — це нерозуміння, чому так мало ви чули про жінок на війні досі — в медіа та мистецтві. Начебто нічого супер оригінального, тема лежить не поверхні. Однак нарешті із суміші акцентів у сучасних кіно- й театральних осмисленнях війни, що триває, (та головним чином долі «простої людини» на ній) вирізнено саме цей фокус.

Режисерка «Чесного» й авторка ідеї Катерина Чепура зауважує, що це вистава про жінок (у найрізноманітніших ролях) на війні (в усіх її проявах). І хоча «не всі жінки у цій виставі є жінками в одностроях, які воюють: це про жінок, які могли бути підпільницями, які мусили в умовах війни жертвувати певними речами». Оригінальний режисерський погляд тут саме у цій спробі бодай епізодично познайомити глядача з різними жіночими долями. Неочевидно, до речі, усе зводиться до логічного підсумку: жінки, які втрачають близьких, лишаючись вдома, страждають від війни анітрохи не менше, ніж ті, хто самі беруть зброю до рук. І вибір тут не завжди добровільний.

Упродовж цієї короткої години перед глядачем «Вона+війна» проноситься калейдоскоп міні-історій, таких собі театральних новел. Дві основні “лінії” тривають упродовж усієї вистави — історія військової УПА (у виконанні Анни Сухомлин) та сучасної бійчині ООС (Марина Сорока). Перша бореться з ворожим радянським режимом — у виставі в особі її антипода — кадебістки, яка проводить допит (Ксенія Васильєва), друга — з проросійськими бойовиками на Донбасі. Обидві — за мир для своєї країни та щастя власної сім’ї й проти упередженого ставлення до жінки у зоні бойових дій. Обидві демонструють найвищий подвиг — власну жертовність в ім’я того, у що вони вірять найдужче.

Звісно, влучність цієї паралелі лишимо на розсуд глядача. Я лиш зауважу, що окремі сцени, де згадані героїні з’являлися поруч та взаємодіяли між собою начебто й створювали доречний тут ефект деформації часопростору. А водночас їхні діалоги були сповнені дещо надмірного патріотичного патосу. Слова героїнь місцями видавалися вкрай передбачуваними і моїх очікувань особливо не підвели (хоча хіба це варто записати в однозначні недоліки?).

Та найдужче це відчувалося у взаємодії упівки зі своїм ворогом — кадебісткою: тут певна стереотипізація образів була дуже відчутною. Ну і зважмо на той факт, що кадебістка — єдина виразно негативна персонажка вистави, і єдина говорить російською. “Чого ти хочеш? — Чтоб ты сдохла, хочу!”, “Могу раздавить тебя как букашку. — Так давай! — А я хочу посмотреть, как ты будешь корчится в муках под окупантами” тощо.

Додаткові історії, вплетені у виставу, теж дотичні до основної теми. Ось покинута коханим Женя, яка через осуд суспільства готова стрибнути з вікна. Ось троє подруг, кожна з яких ділиться власною трагедією з іншими, не надто сподіваючись на розуміння. Ось Марічка, яка чекає на чоловіка Івана, а той, виявляється, загинув. Усі ці історії — про біль і втрати від війни, яка лише видається далекою, а насправді — як би патетично це не звучало — стукає мало не в кожен дім. А ще — про те, наскільки вразливими й водночас жорсткими стають серця й характери жінок у час війни, що ні про яку жіночу солідарність особливо уже не йдеться. Кожна з героїнь, врешті, лишається сам на сам з власним горем.

Щодо особливості, яка вирізняє виставу з поміж інших театральних спроб осмислити ту ж тему (тут на згадку приходять “Монологи війни. Жінки” від хмельницького театру та “Девочки-девочки” киїського «PostPlayТеатру») варто зазначити особливу ритміку театральної оповіді. У “Вона+війна” історії переплітаються, тоді раптово обриваються, динаміка частих кульмінацій перемішується з довгими паузами. Під час них на сцені — морок і лиш чути, як небачений метроном відлічує хвилини. Чи то просто методично падають краплі зі стелі криївки? Додаткові історії часто уриваються ніби на півслові, а завершення доводиться додумувати самотужки. Це саме по собі нагадує метафору війни, де немає логіки, і ніколи не знаєш, яке слово, сказане або почуте, буде останнім.

“Вона+війна” побудована на досить коротких діалогах або полілогах, при цьому тут є й декілька міні-монологів головних героїнь. Своїм суб’єктивним фаворитом серед них я визначила оповідь сучасної військової про непомітність нинішньої війни для більшості з нас. Вона каже про «сморід смерті», який добре відчувається на фронті, однак тут, в умовно мирному паралельному світі його перебивають тисячі інших запахів — шаурми, квітів, парфумів.

Яким би дивним це не видавалося з огляду на ідейне наповнення вистави, я б сказала, що за жанром вона тяжіє навіть до мюзиклу. У “Вона+війна” дуже бато пісень, і можна було б натякнути, що вони теж додають якогось надмірного патріотичного патосу. Однак за власним післясмаком від вистави, якому я довіряю найдужче, радше погоджуся, що вони у дуже душевному і водночас технічно гарному виконанні Марини Сороки, тут виявилися доцільними. Особливо остання — відома «Дівчата зрізають коси» Олени Задорожної та Дарини Яковенко. Для тих, хто знайомий з однойменною книгою Євгенії Подобної про 25 жіночих доль на війні, це одразу ж викличе хвилю асоціацій.

Та й дочитуючи цей текст, ви, вірогідно, пригадаєте, що насправді останнім часом “жіночі” історії з війни ви вже бачили у кіно. Скажімо, частково — в “Атлантиді” Валентина Васяновича і “Поганих дорогах” Наталі Ворожбит. Або у документальній стрічці “Явних проявів немає” Аліни Горлової. Або навіть згадаєте й більш особисті історії з кола ваших знайомих. Їх багато, хоча у напівмороці театральної зали їх лише починають оповідати відверто й обережно.

“Чесний” позиціонує себе як театр, який порушує конфліктні для суспільства питання. Чи належить до таких і роль жінки у війні? Я б одразу випалила “навряд чи”, але згадаймо хоча б “незручну” дискусію про сексуальні домагання до жінок в ЗСУ та інші вияви нерівності в армії, про які й самі військовослужбовиці не дуже хочуть (або й бояться) поки достатньо відкрито говорити. Насправді нерозказаного ще дуже багато.

Найперша прем’єра вистави відбулася, символічно, на Донбасі — у Краматорську. Катерина Чепура розповідала, що сприйняли її дуже тепло, з розумінням. Не сумніваюся, що й вибагливішому київському глядачеві, будуть не менш близькими й зрозумілими принаймні прикінцеві сентенції вистави: «За свободу б’ються яро, вона вартує того. […] За хліб і за наказ не битимуться так, як за свободу, бо вільний сам собі заробить хліба. Літай, борись, живи — все буде Україна».

Олена Куренкова 

Найближчий показ вистави відбудеться 27 вересня у Національному Центрі Театрального Мистецтва ім. Леся Курбаса (вул. Володимирська, 23В)