Вакцина від «Білої пошесті»

           Назва цієї вистави в афіші обласного театру привертає увагу з кількох причин. По-перше, шукати Карела Чапека у зведеній театральній афіші останніх років – справа, чесно кажучи, мало перспективна, тож поява «Білої пошесті» в Чернівцях претендувала на резонанс ще на етапі ідеї. По-друге, із зрозумілих причин вистава з категорії «не стільки для заробітку, як для творчого поступу вперед» у театрах не міст-мільйонників перебуває у статусі феномену. Ще одна особливість – буквально два-три роки тому поява цієї вистави однозначно резонувала би із чумою ХХІ століття, пандемією коронавірусу. Нині ж, після 24 лютого 2022 року, її однозначно сприйматиму крізь призму іншої загрози – імперсько-пропагандистської корозії матриці розвитку цілої країни, що призвела до катастрофічних наслідків для усіх нас. Хворобливі марення ницого карлика виплеснулися у реальну площину, те, що видавалося неможливим, обернулося на страшну трагедію, абсурдні цінності у країні рф взяли гору над здоровим глуздом… А маленький народ з великим серцем став на захист ідеалів, які тиранія взяла собі за мету знищити.

     Тотальна схибленість, хвороба не фізична – ментальна, епідемія, що передається не повітряно-крапельним шляхом, а із покоління в покоління всотується з молоком матері, перетворюючи вражених на безхребетних зомбі, – такими побачив першопричини «Білої пошесті» режисер вистави Дмитро Леончик. Цю ж думку підтримав і художник вистави Богдан Поліщук. Через сцену, яка нагадує чи то лікарню, чи божевільню – превалює білий колір, встановлені ширми, люди в білих халатах – перекинуто похилий подіум. Який умовно з’єднує верхню площину лікарняного холу з тією частиною сценічного майданчика, яка межує з оркестровою ямою, а у цій виставі навіть туди спускається. Андеграунд і найвищі щаблі соціальної драбини – вони пов’язані між собою умовною пуповиною: ті, хто нагорі, залежать від тих, хто внизу, тож важливо ні на сантиметр її не подовжувати. Так пуповина перетворюється на короткий повідок, розум капітулює перед рефлексами, а вся абсурдність ситуації, що стала наслідком цього масованого психозу, – трансформуються у формулу життя, яку сповідує увесь народ. (Бажання розв’язати війну під час чуми в країні так і залишилося би дурницею приватної особи, якби тим, хто внизу, стало здоров’я зрозуміти злочинну суть цієї ідеї).

           Підкреслюючи цей факт, Дмитро Леончик послуговується гіперболами і засобами трагіфарсу, сміливо міксує творчі прийоми, які, на перший погляд, заперечують один одного, жонглює емоціями, що, здавалося б, до конкретної ситуації не пасують зовсім…Глузує – а насправді, звісно ж, обурюється – потребою юрби ліпити собі кумира (і це ще треба розібратися, з чого саме він зліплений, не зважаючи на його зовнішній блиск), оскільки потреба мислити розумно у цих людей атрофувалася повністю. І навіть доктор Гален – здавалося би, герой винятково позитивний, який має стояти на сторожі життя і майбутнього, – тут  виглядає невиразною тінню того, яким би він мав бути насправді. Його ідея лікувати від епідемії винятково бідних не лише видається недолугою спробою громадянського протесту, але й посилює концентрацію абсурду цієї історії: вся країна безнадійно хвора, а замість того, щоби терміново винаходити потужну вакцину, хтось іще покладається на якісь ліки… Важко утриматися від скептичної поради лікарю запропонувати цим пацієнтам ще вітамінки. Особливо зважаючи на те, що вони самі асоціюються із спорами цієї пошесті, яка просочується із найдрібніших шпарин, отруюючи все навколо.

         Вистава «Біла пошесть» підіймає чималий пласт питань, від правильності відповіді на які залежить наше майбутнє. Щонайперше, людина мисляча після її перегляду дасть заперечну відповідь на питання про необхідність культивувати сумнівні цінності минулого (режисер та художник ілюструють цю думку за допомогою костюмів учасників вистави, де останні сумніви тих, хто все ще вагається, розвінчують і пачка балерини, і рясні оздоби із орденів, що карикатурно тягнуться від плеча через увесь поділ  спідниці). А далі цю виставу можна аналізувати «покадрово», знаходячи все нові й нові аргументи на користь її головної ідеї.

        … У фіналі творці історії демонстративно стирають грим із свого обличчя. Якщо кінцівка задумувалася піднесено-обнадійливою – то тут бачимо потрапляння в самісіньку «десятку». Адже це сигнал до того, що не все втрачено, а все побачене – всього лише попередження, застереження, вигадка, марево, сон, після якого рано чи пізно настане пробудження. І тоді лікарі, що протягом тривало часу досліджували цю хворобу, нехай уже й за життя майбутніх поколінь але констатують нарешті позитивну динаміку одужання.