Твір про війну у жанрі комедії
Драматург Анатолій Крим розповідає про новинку в афіші лівобережців – сатиричну виставу «Віддайте тіло», створену за його однойменною п‘єсою
Нині, попри повномасштабну війну, театри не тільки активно працюють, а й пропонують глядачам прем‘єри, звертаючись до творів не лише класиків, а й сучасних українських письменників. Крайня новинка у репертуарі Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра – «Віддайте тіло». Постановку на Камерній сцені здійснили за п‘єсою відомого київського драматурга Анатолія Крима: режисер Володимир Цивінський, який також є автором сценографії, музичне рішення – Олександр Курій, художниця костюмів – Людмила Кисіль.
Цей твір про наше сьогодення… При чому автор підняв болючу тему російської окупації. На відміну від багатьох письменників, у цьому творі автор знайшов такі слова, коли страшне і смішне закручене у тісний клубок. Це історія війну, про російського мародера Васю (Олександр Піскунов), його стерву дружину Зінку (Анастасія Король), яка мріє отримати компенсацію і з нетерпінням чекає на звістку… про загибель свого чоловіка на українській землі… А ще яскравий дует цієї історії – Надя (Леся Самаєва) та Гриша (Костянтин Костишин), які не тільки мріють про перемогу, а кожен по-своєму докладають зусилля, аби найшвидше викинути рашистських окупантів з України, і як дбайливі хазяї у льоху вже назбирали свій «ленд-ліз» – чимало грант і зброї …
Особливі овації публіки викликав… папуга Гриша, цю мудру і патріотичну пташку дуже майстерно зіграв Костянтин Костишин. У виставі залучені кілька складів виконавців, зокрема: Олег Гоцуляк (Вася), Анастасія Глущак (Зінка), Володимир Задніпровський і Сергій Петько (Гриша), Наталія Циганенко (Надя).
Про п‘єсу «Віддайте тіло», її втілення на сцені лівобережців – наша розмова з Анатолієм Кримом.
– Пане Анатолію, на відміну від багатьох колег – письменників, у своєму новому творі ви знайшли такі слова, коли страшне і смішне закручене у тісний клубок. Що стало поштовхом для написання п‘єси «Віддайте тіло»? У лівобережців це перше сценічне втілення вашого твору на сцені? Чи є плани інших театрів звернутися до п‘єси «Віддайте тіло»?
– Парадоксально, але поштовхом до написання твору стала одна фраза, яку я вважаю найголовнішим «мемом» XXI сторіччя. Її виголосив прикордонник о. Зміїний на пропозицію російського корабля здатися в полон. Я переконаний, що з цієї фрази й почався перелом у війні на нашу користь, не дивлячись на те, що ворог ще розпинав Бучу та Ірпінь. Ця фраза, здається, виринула з часів козацьких, коли навіть на палях українські воїни сміялись в обличчя ворогам й крили його такими ж матюками. В цій фразі все – презирство, віра в перемогу, потяг до волі та рішучість боронити свою землю навіть ціною власного життя. Я одразу згадав німецького драматурга Бертольда Брехта з його «Ніщо так не знищує як сміх», згадав сатиричні комедії Миколи Куліша, тому і вирішив, що твір мій про війну обов’язково буде в жанрі комедії. Почав писати його у квітні минулого року, писав спочатку як кіносценарій, а потім переробив на цикл оповідань і камерну сатиричну комедію «Віддайте тіло». Вигадувати нічого не довелось: ефір був переповнений телефонними розмовами «визволителів» із домашніми та друзями, і з цих розмов проявлялось щось примітивне, жахливе. Залишалось перекласти все це мовою театру.
Я вирішив віддати право першої постановки Театру на Лівому березі, тому що маю позитивний досвід співпраці з тим колективом, де вже понад десять років ідуть мої п’єси «Жіноча логіка» та «Дзвінок з минулого». Щодо інших театрів, то про це говорити рано…
– Війна, на жаль – наша реальність і це не лише бойові дії на фронті та обстріли українських мирних міст і сіл, а й повсякденне життя людей… Саме ця повномасштабного війна показала наскільки ми різні – росіяни та українці. Чому, на вашу думку, рашисти так ненавидять нас і поводилися, як варвари?
– Російська влада завжди ненавиділа українців, їх потяг до самостійності, душила все, забороняючи мову і культуру. Що ж до російського народу, то я впевнений: йому на все це було… Російські ЗМІ своєму народу зліпили портрет хитруватого «хохла» (не без допомоги нашої), який здатен тільки добре поїсти, солодко поспати, хильнути горілочки і станцювати гопака… Чому ж вони нас ненавидять? Чому поводяться як варвари? Згадайте, як за короткий проміжок часу така собі «сіра миша», як Гітлер зробив із німецькою нацією, яка вважалась найосвіченішою, найкультурнішою нацією Європи, фашистів. Відповідь одна: цинічна і брехлива пропаганда всього за десять років може зробити з любої нації покірне бидло. Зауважу, що у гітлерівської пропаганди не було десятої частини тих можливостей і ресурсів, які є в розпорядженні іншої «сірої миші» – путіна: телебачення, Інтернет, шалені гроші, якими було корумповано багато європейських інституцій і лідерів, починаючи від політиків, і закінчуючи спортивними функціонерами. А варварство спокійно жило в організмі російського народу, як бацила. Воно було йому притаманне, як генетичний код. І не треба вестися на розмови, куди дивилась російська культура, чого вона вартує? У німців теж були Гете, Вагнер… Для того, щоб зрозуміти роль російської літератури, треба починати з одкровень Толстого, Достоєвського, Буніна і десятків інших росіян. Такого нищівного діагнозу росіянам ніхто не ставив. Але ці «одкровення» були заховані й викреслені. Тому про роль російської літератури та культури у вихованні та впливу на народ російський можна говорити тільки з гумором. Спробуйте завезти симфонічний оркестр до свинарника, і хай він там зіграє, наприклад, симфонію Чайковського. Ефект буде однаковий…
– Несподіванкою вашої п‘єси та вистави став образ патріотичного … папуги Гриші. Окрасою постановки є майстерність провідного актора лівобережців Костянтина Костишина.
-Так, роль Папуги я вважаю вдачею актора. Чому я вивів такий несподіваний для втілення образ папуги? Тому що конфлікт між «чмонями» і нормальною людиною неможливий по своїй суті. Папуга і «чмоня» – прекрасна пара для спілкування, і розумові здібності окупанта з російської глибинки не перевершують розумові здібності папуги.
– П‘єса і вистава – два погляди на твір. Чи вдалося режисеру Володимиру Цивінському передати на сцені всі нюанси вашої п‘єси?
-Вистава створювалась у важких умовах: брак часу, нервові перерви у репетиціях під час повітряних тривог, хвороби акторів, режисера… Над виставою ще треба попрацювати, тим більш, що будь-яка вистава – живий організм, як «квітник», який треба доглядати, поливати, виполювати бур’яни…
– Співпраця з Київським театром драми і комедії на лівому березі Дніпра у вас довга. Ви багато працювали разом із чудовим режисером Едуардом Митницьким (світла пам‘ять митцю). Автор п‘єси й глядач: що перемагає, коли ви дивитесь виставу?
-Так, у мене щаслива співпраця з «Театром Едуарда Марковича Митницького (як і до речі, й з «Театром на Подолі» Віталія Малахова), де на афішах завжди є кілька моїх п’єс. Чи задоволений я? Ні. Задоволення у митця – це передчуття смерті, якщо не фізичної, то моральної. До того ж п’єса це тільки матеріал, а що з нею зробить театр в особах постановника, акторів, художника – складне питання. Врешті-решт, вирок винесе глядач. Він Бог і Цар, він і Суддя, і Друг, якщо ти знайшов ключ до його серця. Про це не можна забувати.
– Як ви вважаєте, які постановки, яких жанрів, зараз потрібні в театрі, аби найбільше зацікавити глядачів? На скільки сьогодні змінився український театр?
-Театру сьогодні потрібні різноманітні постановки – і документальні драми, і трагедії, і комедії. Але сьогодні, як ніколи, глядач йде в театр переважно за позитивними емоціями, яких йому не вистачає. Наскільки зміцнився наш у нинішніх реаліях? Про це ми дізнаємось після Перемоги. Хочу наголосити лише на одному: народ, який ходить в театри під бомбами, терпляче чекає продовження вистави в бомбосховищі, народ, який підтримує свій театр морально і матеріально, такий народ непереможний! А його театр і поготів. Ось в цьому я не сумніваюсь.
Наступні покази вистави «Віддайте тіло» відбудуться 29 березня і 2 квітня.
Тетяна Поліщук
Фото Анастасії Мантач