«Цап-ка-цап» і геополітика

Відома українська народна казка «Коза–Дереза» заграла новими барвами у музичній виставі «Цап-ка-цап» на сцені Національного Молодого театру.  Авторка тексту першої воєнної прем’єри театру Ірина Малоліта звернулися до впізнаваних образів народної казки, аби переосмислити політичні події сьогодення, адже український фольклор – це джерело не лише натхнення, але й мудрості. Режисер Андрій Білоус поставив виставу у двох вимірах: дитячому – гумористична пригода з повчальною мораллю: треба боротися за свій дім; та у дорослому – ілюстрація актуальних історичних подій у світі.

Високі  полотняні  колони із золотавим вкрапленням  (художнє рішення Бориса Орлова) занурює нас у міфи Стародавньої  Греції. А білява автентична хата на задньому плані нагадує про рідні українські мотиви, що звучать у цій історії. Вдало продовжує українську тему музичне оформлення  Іллі Чопорова з використанням фольку.

У білосніжних шовкових туніках, з мідними лавровими вінками десь на Олімпі, чи то на Говерлі живуть собі Дід-Зевс (арт. Іван Потапов) і Баба – Гера (арт. Ірина Малоліта). Герої втілюють  ментальний прообраз традиційної української родини, де чоловік голова, а жінка шия…і куди шия поверне, так воно і буде. Живуть боги, як прості люди: сваряться, плачуть, розважаються, працюють та подовгу сидять у  нових гаджетах…

Одного разу захотів Дід завести  козу. Спустився на землю, а йому назустріч – Чорт (арт. Ілля Чопоров), з Цапом у мішку, якого, видавши за козу, й підсунув дідові. Зажив Цап-ка-цап (арт. Борис Орлов) з богами у раю, однак не міг давати молока, а щоб його не викрили – почав усім нахабно брехати. Аж поки Баба не стала на воротях у червоних чоботях і не вигнала перевертня знову на грішну землю. Де той повівся цілком у дусі наших навіжених сусідів, які зараз топчуть українську землю: продав свою брехливу душу Чорту за шматочок соковитої моркви, залякав усіх звірів, щоб ті  не сміли йому й слово мовити, вдерся у зайчикову хатку, насмітив, пожер запаси, та заночував у ванні…

В образах звірів можна впізнати сучасних світових політичних  лідерів, які своїми рішеннями впливають на долю нашої держави. Яскравим і іронічним вийшов Горобець у виконанні  Дмитра Третьякова. Герой говорить з характерним білоруським акцентом, часто «не в такт», порушуючи віршовану риму твору, глядачі безпомилково впізнають у ньому самопроголошеного очільника Білорусі Олександра Лукашенка. Горобець,  як і Лукашенко у житті, кумедно бігає по сцені, метушиться, незграбно махає облізлими, «нафталіновими»  крильми, бреше про стратегічну необхідність превентивного удару та стривожено хитає головою…

Рафінований англійський лорд – Вовк (арт. Орест Пасічник) манірно втішає Зайчика, даруючи йому обмундирування для битви з ворогом, а у вирішальний момент залишає бідолаху сам на сам з противником. Так роблять і решта звірів: хитрі та улесливі Білочки-Сестрички (арт. Ксенія Нікішина, арт. Дар’я Якушева). Альона Якименко у ролі Лисиці – немов східна наложниця, звабливо крутить рудим хвостом, ласує солодощами з загарбником, а потім, побачивши Ведмедя в ковбойському капелюсі, танцює перед звірами спокусливий танець живота на знак своєї підтримки та солідарності.

Ведмідь (арт. Сергій Пащенко) такий собі супермен: захоплює американським колоритом, голівудською посмішкою та безкінечними обіцянками про допомогу. Блазнюючи на камеру, він гостинно запрошує Зайчика (арт. Дар’я Грачова) до своєї до своєї барлоги. Але герой не погоджується і власноруч готується захищати свій дім. Звірі його дружно підбадьорюють, плескають в долоні, дарують шолом, щит і налокітники, а потім зрадницьки йдуть зі сцени, залишивши  маленького сміливця наодинці з удесятеро більшим від нього ворогом….

Усе це так нагадує і нашу дійсність. Залишившись наодинці з нападником, Україна своїм щитом закриває Європу і світ. І тільки завдяки  козакам –  відважним  українським захисникам, ми і далі продовжуємо жити на своїй землі.

Рак-Козак (арт. Максим Зіневич) у камуфляжі, сміливий воїн, з щитами -клешнями, рунами-оберегами, зненацька приходить на допомогу Зайцю. Його філософія проста: «Двічі не вмирати, а за свою землю треба воювати».  Він рішуче вступає із Цапом у двобій і зрештою зв’язує його міцною мотузкою. Тож допоки на світі житиме хоч один козак – зло, рано чи пізно, але обов’язково буде покаране.

Ангеліна Велика

Фото надане театром