Таємниця «Чорного дрозда»

Для українського театру шотландський драматург Девід Гарровер є уособленням ідіоми «і кортить, і страшить». Адже поряд із чіткою фабулою його історій режисер постає перед вимогою автора ретельно познайомитися з кожним із героїв. Оскільки для характеротворення своїх персонажів драматург, здається, застосовує весь наявний арсенал засобів і навіть, є така підозра, послуговується науковими працями з психології, тож варто чогось не помітити, не розпізнати, не сприйняти чи не прорахувати глибину та вигин потенційної зморшки від пережитого на чолі героя – і ризик, що виставі катастрофічно бракуватиме стрункості і доказовості, зростає в рази.  Театральні постановки за його п’єсами у нас з’являються вкрай рідко, але майже кожна така прем’єра залишає по собі враження цілісної історії, «післясмак» якої на емоційному рівні зберігається надовго. (Як то «Ножі в курках» у Львові та Києві). У «Чорного дрозда» Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра є всі шанси продовжити цю тенденцію: Яна Безсмертна представила виставу-розслідування-сповідь-викриття-звинувачення, яку можна ідентифікувати, швидше, як роботу досвідченого режисера, аніж дебют початківця.

Місцем зустрічі минулих коханців режисерка та художниця Марія Хомякова обрали роздягальню умовного спортклубу. Відвідувачі якого з різною сумлінністю та мотивацією вдосконалююсь свою фізичну форму на тренажерах, а закінчивши заняття і прийнявши душ – опиняються серед металевих шафок для особистих речей, … або ж особистих скелетів, як це сталося з Уною та Реєм. Так роздягальня стає місцем, де ці двоє, які мають спільну таємницю, зійшлися у клінчі, спрямовавши всі зусилля для порятунку власної душі. Ось тільки переможців це протистояння не виявить – брудом і сміттям, що валяються у під ногами героїв, безнадійно просякнуте їхнє життя. Від нього не відмитися в душі, а порятунок душ у цій історії – справа марна. По черзі ці двоє звинувачують одне одного і виправдовується одне перед одним (шафа часом слугує за трибуну суду, а часом – для укриття від болісних спогадів), емоційна амплітуда діалогу нагадує американські гірки: відчай, надія, розчарування, віра, обурення, знесилення…І всі ці пристрасті посилює, виводить в енний ступінь, в іншу площину уточнення: Уні сьогодні – двадцять сім років, Рею – п’ятдесят п’ять, а вперше вони зустрілися п’ятнадцять років тому… Дитина і дорослий чоловік, які стали коханцями.  Що було точкою відліку історії, яка досі тримає цих двох у заручниках? Кохання чи злочин?.. Звичайна людська слабкість чи небажання керуватися здоровим глуздом? При будь-якій відповіді на ці запитання очевидно, що Рей житиме далі, адже у фіналі цього поєдинку до нього приходить донька, якій … також дванадцять. А Уна… Напевне, також. Життям зламаного пуп’янку, який, приречено засихаючи, вже ніколи не стане квіткою. (На цій перспективі наголошує і художниця Марія Хомякова, одягнувши молоду привабливу жінку у старечу спідницю і темний мішкуватий плащ). Хоча жанр вистави – постскриптум – жодним чином не мотивує до моделювання майбутнього, обидва герої так і залишаться в минулому, яке опустило щільну завісу перед їхнім спокійним і безтурботним завтра.

У виставі беруть участь актори Анастасія Пустовіт, Сергій Кияшко, Анастасія Король та Сергій Петько.

Фото – Анастасія Мантач