«Сойка». Політ над підсвідомістю

«Щастя – це факт, який не потребує доказу…» Відома фраза з новели Івана Франка «Сойчине крило», яку протягом життя у відповідні  моменти ми неодноразово згадували і забували. У прем’єрній вистави «Сойка» театру «Актор» вона звучить особливо щемно. Певною мірою – зважаючи на власний життєвий досвід глядача, але значною – в контексті обраних режисером Славою Жилою жанру, форми та структури. «…психоделічне сумʼяття детектива та трилера, мелодрами та хоррору, сліз, любові та поту, одкровень та ще чогось міцнішого…» Чесно кажучи, зухвалий анонс розмістили на офіційному сайті театру. І тут ще велике питання, наскільки привабливим він буде для глядача з позиції маркетингу. Але водночас це і певний тест для театрала, можливість прокачати свою готовність до експериментів, нових викликів, здатність ще раз переконатися в тому, що Франко сьогодні – це не лише усталений сценічний варіант, відшліфований попередніми поколіннями режисерів.

До роботи Слава Жила запросив акторів Марину Андрощук (Марія) та Ігоря Іванова (Хома, Генрись, Зигмунт, інженер, Никанор). Цікава розстановка з точки зору складності акторського завдання: одна жінка – одна жіноча роль, один чоловік – п’ять чоловічих ролей. Звісно, це надзвичайно примітивне спостереження-натяк, оскільки якщо Ігор мав втілити на сцені кілька чоловічих образів, то Марина, навпаки, повинна була продемонструвати кілька душевних перевтілень однієї жінки. У цій місії вони мали надійну соратницю – хореографиню Ольгу Семьошкіну, яка з властивою їй професійною скрупульозністю створила виразні пластичні образи героїв, об’ємні і асоціативні, де красномовно та контекстуально виглядали і пластика трепетно-полохливої пташки, і стареча хода далеко не старого чоловіка. Як результат – актори не втрачали переконливості аж до фінальної сцени.

Цікавий візуал вигадала для вистави художниця Поліна Панченко. Червоне обрамлення сцени з характерними вкрапленнями цілком можна сприйняти за внутрішній простір вен людського організму, де, за великим рахунком, і нуртують оці несамовиті пристрасті, які ми звикли називати вже буденними словами «любов», «кохання», «хіть»… А коли з цього червоно-кулястого простору відділяється хрест, то думка про те, що душевні випробування закладені в днк людини ще з прадавніх часів, трансформується у логічну квінтесенцію всієї цієї історії.

«Ми всі зараз травмовані, намагаємося рефлексувати, ходити до психологів, психіатрів, психоаналітиків, тому я намагався зазирнути в підсвідомість головного героя, який саме в ній знаходить свою кохану, і потім ми переміщуємося до її підсвідомості. Здається, що ніхто не намагався копнути саме в цьому напрямку…» – зізнався в одному із передпрем’єрних інтерв’ю Слава Жила. А глядач, погоджуючись на цю подорож, обов’язково зауважить, що режисер протягом вистави неодноразово вручатиме героям свічку: аби освітити шлях або ж дати зрозуміти, що навіть ледь помітний  вогник може заподіяти нестримну пожежу.