СЛОВО як поштовх до…

ТЕАТР – це зустріч актора і глядача. Театр – це те, що відбувається між ними під час вистави. Театр – це те, що може відбуватися між актором, глядачем і текстом…   Це народження простору, в якому буде вібрувати й хвилювати реальність мистецтва театру. Вона буде ткатися внутрішніми світами всіх присутніх.

Втім, інколи здається, що театр експериментальний не завжди переймається питанням глядацького успіху: готовність чи неготовність глядача до сприйняття запропонованого не зупиняє творчого пошуку. «Ми «сюди шукаємо», а ви, якщо маєте бажання – включайтеся! Творімо разом світ, що існує за мистецькими законами іншого часу й простору. А як ні, то …», – наче промовляють вони до присутніх. У виставах Анатолія Черкова не заінтригований сюжетними хитросплетіннями глядач має свободу як «включення» у сценічну реальність, так і «виходу» з неї.

Режисер звернувся до драматичної поеми Лесі Українки «Одержима». У поемі діє двоє: Месія (посланець Божий, який з’явився для врятування людства від зла) і одержима духом Міріам. Месія закликає людей навчитися любити ближнього, бо саме це є  шляхом до  побудови на землі царства Божого. А щоби люди повірили слову сина Божого, він готується вразити натовп дивом – пролити кров, принести своє життя в жертву. (А потім… він воскресне!!!)  Одержима духом Міріам ходить за Месією, проте, не знає що її веде… Її обурює несправедливість баченого:

… О, яка ж то кара                                                                                                   Месією, що світ рятує, бути!                                                                                                          Всім дати щастя і нещасним бути,                                                                                              нещасним, так, бо вічно одиноким.                                                                                              Хто міг би врятувать його самого                                                                                                     від самотини, від страшної слави?

Заради нього вона  в ж е  готова принести себе в жертву:

Хоч би мене убила блискавиця,

я прагну, прагну, щоб вона злетіла,

щоб хоч на мить чоло те просіяло.

Але Месії не потрібна жертва Міріам. Він  з н а є  як полегшити страждання людей: треба їм дати спокій, «єдиную потіху всіх нещасних»! Та це не про Міріам. Вона зневірилась в існуванні с п р а в е д л и в о с т і – «хоч на небі, хоч на землі», і намагається переконати Месію у неможливості  в р я т у в а т и  цей «глухорожденний люд» від зла  с л о в о м   Б о ж и м, та принесенням свого життя в жертву. Щось спалило душу цієї жінки, та вона не знає що: «чи ненависть, чи любов»… Месія закликає Міріам полюбити ближнього, всіх людей.  Проте, любити його і його ворогів їй несила!

Київ. Національний Центр Театрального Мистецтва ім. Леся Курбаса. Простора кімната з фортепіано – ігровий майданчик. В цьому театральному просторі  одержима духом Міріам торуватиме шлях до душі Месії… Тендітна молода жінка (Оксана Будник) тихою ходою («майже безтілесна») підходить до фортепіано, бере книжку творів Лесі Українки, ноти і, стоячи, щось награє й наспівує. Під наспів уявляє, що колише немовля. Поступово наспівування перетікає у слово мовлене: роздуми, уявні діалоги з геніальною українською поетесою, цитування фрагментів з її листів. Під час розгортання сценічної дії актриса залишається сама собою. Вона наче налаштовується на світ Лесиних ідей і запрошує до спільної подорожі по сторінках її текстів глядачів. Це не початок і не кінець поринання О. Будник в духовний світ Лесі Українки. Та кожне її доторкання до цих текстів, до слова писаного починає множитися новими смислами^[i]. Виконавиця обережна з кожною думкою, накладаючи на неї ледь помітні відтінки смислів. Вона наче боїться конкретними трактуваннями звузити закладені багатошарові підтексти. Хай кожний з присутніх за словом мовленим як звуком, як текстом, як смислом, як ідеєю відкриє/усвідомить і відчує енергії бунту Міріам проти несправедливості в житті, проти смерті Месіі… Таке ставлення режисера і актриси до слова перегукується з думками самої авторки щодо здатності словом висловити все: «Право, есть вещи, которых даже не следует стараться высказывать, потому что слова выдуманы не для них»^[ii],^[iii].

Поступово слово мовлене насичується вільними інтерпретаціями всіх присутніх – стає «живим», щомиті виблискуючи мерехтінням вічності. Хай кожний з цього джерела мудрості спожиє стільки, скільки готові увібрати його розум і серце, інтелект і світ душевних переживань – у ці миті, під час цієї зустрічі. А наступна зустріч/подорож у світ літературної спадщини Лесі Українки відкриє присутнім якісь нові смисли: хто скільки готовий буде «взяти», усвідомити… І процес цей нескінченний – допоки людина торує шлях до осягнення  і с т и н и.

Режисерсько-педагогічна діяльність А. Черкова спрямована на творення сценічного дійства у співавторстві з актором/особистістю й глядачами/ співучасниками. О. Будник не тільки імпровізує з текстом як звуком і смислом. У звукову площину вистави включені її роздуми над авторським словом, народжені тут і зараз. А «почуті» й ледь закцентовані актрисою наголоси  породжують відповідні пластичні малюнки, перетікають у жести й бринять перебігом інтонацій. Спілкування виконавиці з текстом не передбачає заздалегідь заданої форми вистави, адже це суперечило б «живому організму» задуманої режисером сценічної реальності. (Як і у житті – немає нічого застиглого.) Форма щоразу народжується від єдності присутніх саме на кожній конкретній виставі: як зазвучав текст сьогодні та як у кожному відгукнувся… Авторське слово, переплетене з роздумами О. Будник – почуті, відчуті й осмислені всіма присутніми, будуть  збагачувати духовну скарбницю Людства.

Драматична поема «Одержима». О. Будник торкнулася духовного двобою між Міріам і Месією. Голос тихий, ставлення до тексту обережне: аби не порушити відтворений Лесею ДУХ кожного з них. ВІН про вічне, ВОНА про сьогодення. ВІН про ЛЮДСТВО, ВОНА – про НЬОГО. Текст поеми актриса перемежовує імпровізованими діалогами з авторкою, Лесиними роздумами, власними думками, повторенням слів Месії… Відбувається наче перетинання епох: майже дві тисячі років тому (часи життя Месії), початок ХХ століття (1901 рік, час написання Лесею Українкою «Одержимої») і початок ХХІ століття (2022 рік, коли народжується дане театральне дійство режисера А. Черкова й актриси О. Будник). Перетини епох, віршований авторський текст, переплетений роздумами актриси мовою повсякденного життя людини, породжують перебіги ритмів.

Отже, перед  Месією нещасна жінка. Як і всі нещасні, вона не має спокою.

Месія

Не бійся, жінко, спокій

я хочу дать тобі.

Міріам

О, я не хочу,

не хочу я спокою!

Месія

Міріам,

Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш?

Спокою прагне всякий.

Міріам

Але ти,

Учителю, покинув той спокій,

що був у тебе в тихім Назареті.

Месія

Ти дорівнятись хочеш…

Міріам

Ні, Месіє,

я не рівняюся до тебе, ні!

Я знаю те, що я нещасна жінка.

В інтонаціях, в пластиці О. Будник вгадуються почуття материнської                                                                          любові Міріам й кохання. Вона наче боїться розсердити Месію і, водночас, намагається заспокоїти його. Проте, в розмові з сином Божим Міріам-О. Будник відверта й щира…

Месія

Так нащо ж ти зрікаєшся спокою,

Єдиної потіхи всіх нещасних?

Актриса повільно стягує зі стільця широкий довгий темний шарф і  загортається у нього. Вона вимовляє текст Месії майже безбарвно…  Інколи  повторює сказане ним по декілька разів, прислухаючись                           до кожного слова/звуку. Голос м’який, тихий, а душа її не знайде    спокою ніколи, а незламний дух її ніколи не змириться з його, як   на її погляд, марним рішенням пролити кров заради людства. О. Будник промовляє текст з ледь відчутним інтонаційним забарвленням.   Щоб не накрити смисли однозначністю… Щоб присутніх «не втягнути»   в «готові» відчуття Міріам. «Дихаємо цими текстами разом, – наче                                 говорить їм вона. – Хай закладені смисли наповнюють свідомість  кожного питаннями, питаннями, питаннями… Які на різних етапах життя   будуть породжувати різні відповіді. Чи не будуть породжувати… Чи ці  тексти тільки відкривають шлях до нескінченного пошуку ПРАВДИ  на землі. Правди кожного…»

Месія

Та що тобі спалило душу, жінко?

Міріам

Не знаю, чи ненависть, чи любов.

Месія

Кого ж ненавидиш ти?

Міріам

Ворогів.

Месія

Своїх?

Міріам

Твоїх.

Месія

Я їх казав любити.

Міріам

А я люблю… не їх.

Месія

Вони для тебе,

як  і для мене, ближні.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Про царство боже на землі ти чула?

Міріам

Та я ж тепер ніде його не бачу.

Месія

Ти дивишся й не бачиш, маловірна.

Міріам

О так, не бачу! Світло твого духа

мене сліпить. Чим ти мені ясніше,

тим душі ворогів мені темніші,

тим менш єхидна схожа до голубки.

Не маловірна я, занадто вірю,

і віра та мене навік погубить.

Я вірю, що ти світло – і такого

Ся темрява до себе не приймає?

Я вірю, що ти слово – і такого

Отой глухорожденний люд не чує?

Їм, може, треба іншого Месії?

Їм, може, сина божого не досить?

Месія

Вони сліпі, вони ще не прозріли,

самого слова мало їм для віри,

їм треба діла.

Міріам

Ти творив дива!

Месія

Творив дива ще тільки над водою;

сього не досить – треба крові.

Міріам

Чиєї крові, вчителю?

Месія

Моєї.

. . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . .  . .

Міріам

Мушу всіх любити?

Месія

Так, всіх.

Міріам

Всіх, крім тебе, – се можливо.

Але тебе і всіх – се понад силу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Міріам

Месіє!

Месія

Ні, для тебе

я не Месія.

Ти мене не знаєш.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .  . . . . . . . . . . . . .

Це останні слова Месії, звернені до Міріам.

О. Будник повторює слова Месії: «Чого тобі від мене треба, жінко?» Звуковий штрих на фортепіано переходить у тихий наспів актриси – наче камертон, що налаштовує ритми душі її, Міріам, Месії, Лесі і всіх присутніх на пульс Всесвіту…   Міріам і Месія  принесли своє життя в жертву, кожен із своєю правдою: Міріам «загинула за любов» до Месії («віддала за друга душу»), а Месія – заради спасіння людства. Вона про зараз, а він про завжди. Посил Месії крізь віки й тисячоліття до «живих і ненарожденних»: через любов до ближнього, до кожного, до всіх люди можуть побудувати царство боже на землі!!! І ця  в і р а  Месії століттями живить в людині/людстві  н а д і ю  на  м о ж л и в і с т ь  побудови царства божого на землі, принаймні, підтримує безперервний  р у х  до кращого, до досконалого, до ідеального…

Вистава режисера А. Черкова і актриси О. Будник «Одержима» наче прозоре, з унікальними візерунками тонке мереживо, крізь яке у безмежному просторі Всесвіту «дихає» ДУША людства.

Існує думка, що гарна мова комунікації – азбука морзе (Аврам Ноам Чомскі). Невловимість позасвідомого, таємниці розуму і його  зв’язку з серцем, що живиться божественними енергіями… А відтак, почуте/прочитане людиною слово є тільки поштовхом до витлумачення прихованих в ньому смислів. І кожне доторкання до текстів геніального автора, на кожному етапі життя людини стає шляхом від тексту до себе, від себе до тексту – від світу ідей до світу почуттів, від духовного до душевного й навпаки.  На цьому нескінченному шляху до осягнення істини будуть відкриватися нові й нові смисли, що наближатимуть (чи не наближатимуть?!) людину до таємниці ЇЇ божественної природи… І  від колективного думання над авторським словом під час театрального дійства – до ставлення до слова вимовленого у реальності повсякдення… Що він/вона сказав/сказала? А що ж мав/мала на увазі? Що хотів/хотіла сказаним пояснити: собі чи іншому? Своїми режисерсько-педагогічними  пошуками А. Черков ніби нагадує присутнім: будьте обережні зі СЛОВОМ, а за ним – з вразливою душею кожної людини… Адже життя  – це  імпровізація людини у непередбачуваних обставинах!

Одним із найбільших досягнень людства є діалог. Робота студійців А. Черкова      з драматургічним матеріалом породжує діалоги з думальниками позачасових сфер духовності. Така робота з текстом – це шлях актора до себе, що виховує в ньому здатність існувати в діалозі з собою, безперервно збагачувати свій внутрішній світ роботою душі й думки, проживати самодостатнім. Переважання у внутрішньому світі людини духовного начала з його постійним збагаченням, спілкування з проводирями людства («сіллю землі») через слово писане стає запобіжником від розмивання долі кожного хаосом життя.

(Видатний польський театральний режисер, педагог і теоретик театру Єжи Гротовський із своїми однодумцями закликав (радіооголошеннями) бажаючих у вихідні дні разом виїжджати поза межі міста, «на природу», для відкритого, щирого спілкування поза їх «ролями в соціумі». Мета – повернення кожного до себе цілісного, спілкування вільних особистостей, всіх різних та рівних перед Богом!!!)

P.S. Банальні думки про «вічні» питання.

Кожне покоління людей переймається одними й тими ж «вічними» питаннями: життя це рай чи пекло? Чи можна любити всіх при дуалізмі – добро/зло? Чи любов до ворога сумісна з інстинктом самозбереження? Якщо людина народжується для щастя, то чому стільки страждання? Чи душа втілюється для відпрацювання родової карми? Чи для пізнання й творення світу (у собі й навколо себе) за законами краси й гармонії? Чи єдиний шлях уникнути страждання – це досягти стану нірвани? Чи життя – це «космічна гра» (Станіслав Гроф)?..

Людина пізнає себе через спілкування з іншими, та чи не «розмиває» інколи любов до ближнього (до кожного) адекватні, протилежно спрямовані реакції на слова, на вчинки? І чи не гальмує це «розмивання» шлях людини до самопізнання та самоудосконалення? Чи не бере інколи гору закон «виживання за любу ціну», коли ледве не нормою (ба, навіть «круто»!) стає нехтування напрацьованими людством морально-етичними засадами? (Йдеться про повсякденне життя, а не про екстремальні обставини.) Брехати, красти (навіть привселюдно), – не соромно!  За гарні гроші можна й вбити!!! Людина-споживач з «ринковою психологією» формує «нову нормальність». Відбувається рух від «сродної праці» (Григорій Сковорода) як основного принципу самореалізації – до пошуку «зони комфорту» за любу ціну. Духовні авторитети сьогодення б’ють на сполох – процес «розлюднення людини» набирає обертів!!! І називають сучасну людину – «людина розгублена»…

Проте, в любу епоху СЛОВО (писане чи мовлене) геніів людства відкрите до його осмислення як найціннішого дороговказу – як людині проживати життя ЛЮДИНОЮ. («Ну що б, здавалося, слова…»)

^[i] «Образ Лесі Українки тим і характеризується, що містить у собі не можливість вибору одного з кількох тлумачень, а подається у кількох плянах зразу. У «Гамлеті» одне з тлумачень виключає інше. У Лесі Українки всі пляни твору якось химерно співіснують». Див.: Шерех Ю. Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі? / Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеологія : Три томи. Т. І. Харків : Фоліо, 1988. С. 383 – 384. Цит. за : Оксана Забужко. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. Видання 4-те. Київ : Видавничий Дім «КОМОРА», 2021. С. 188.

^[ii] Лист Лесі Українки до В. Г. Крижанівської-Тучапської від 4 березня 1901 р. Мінськ / Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах.  Київ: Видавництво «Наукова думка», 1978. – Том 11. Листи (1898 – 1902.).  С. 213 – 215.

^[iii] Ці рядки було написано Лесею Українкою 1901 року в Мінську. У цей час вона доглядала за дорогою їй, тяжко хворою людиною, – Сергієм Мержинським, життя якого згасало на її очах. «Две недели тому назад он                              [C. Мержинський – Т. К.] простился со мной, в первую ночь, что я провела при нем, и мне все кажется, что только тень его со мной осталась, а сам он только изредка, на короткие моменты является и снова исчезает… Слишком все это тяжело, Вера Григорьевна [В. Г. Крижанівська-Тучапська – Т. К.], больше, чем я могу сказать и чем следует говорить. Право, есть вещи, которых даже не следует стараться высказывать, потому что слова выдуманы не для них.»  Саме після того, як душа одного з найближчих її друзів завершила свій земний шлях, за одну ніч Леся Українка написала драматичну поему «Одержима». /Там само.

Грудень 2022 – квітень 2023

Тетяна Кінзерська