Щиро. Щемно. Без пафосу  

Сучасний  театральний простір нашпигований образами з минулого настільки, що час від часу у всіх причетних до процесу виникає слушне запитання: а що ж новенького невтомне міфотворення підкине нам завтра? Особливо, якщо новий фактаж базуватиметься на цілком можливих з точки зору логіки і часу доказах… Тоді вже доведеться брати олівець і редагувати, принаймні, власне сприйняття історії, заповнюючи прогалини прізвищами-датами-назвами. І готуватися до того, що нові знання можуть стати імпульсом до нового проекту. Факт того, що свого часу у приміщенні нинішнього Театру імені Лесі Українки працював Лесь Курбас для багатьох – навіть тих, хто цікавився його біографією – став відкриттям. А для режисера Андріюса Дарели й художниці Олени Дробної – приводом для нової вистави в межах репертуару Національного театру імені Лесі Українки «1111. Театр Лесі та Курбаса».

Шанувальник театру, посвячений у тему і контекст, точно прийде на цю виставу з детектором на предмет пафосу – зашкалює, чи не перевищує норми? – і обов’язковим сканером досвідченого глядача, який уже давно і переглянув, і обговорив фільм Тараса Томенка «Будинок «Слово»». Мовляв, ану ж здивуйте мене чимось після  детального викладу сюжету про «Розстріляне Відродження», який так щиро відтворили на екрані актори інших театрів. Але ці побоювання  виявилися марними: на ар’єрсцені театру, біля легендарної стіни, ожила історія,  без якої наше сьогодення точно було би іншим.

Вистава починається сценою репетиції: Курбас відраховує такти і рухи, скеровує й спрямовує. Схожою сценою вона й фіналізується: завжди були і будуть ті, хто бере на себе відповідальність, хто відчуває пульс часу і кому варто довіритися. А між цими відрізками у часі і просторі – життя, які вже минули і ще не народилися.

Режисер Андріюса Дарела уже мав досвід роботи з акторами Театру імені Лесі Українки (вистава «Полковник і птахи»). Який виявився доволі успішним – постановка відразу згуртувала навколо себе театральних гурманів. Вистава ж «1111» – саме 1111 людей за кілька осінніх днів 1937 року  розстріляли в урочищі Сандармох НКВСники – окрім своїх художніх чеснот, має особливість, яку неодмінно відзначить для себе постійний глядач театру: тут чудові акторські роботи. Відповідно, надзвичайно виразні всі герої, всі далекі від пафосу, позерства й трафаретності, людяні, щирі, впевнені у своїх життєвих принципах, але й не ідеальні… Наталя Ужвій у виконанні Ірини Новак часом нагадувала задеркувате дівчисько, вона не боялася втрапити в якусь кумедну ситуацію, але водночас у питанні творчої конкуренції демонструвала сталевий характер. Її протистояння з Валентиною Чистяковою (Ольга Нагірняк) цілком заслуговує на те, аби стати стрижнем окремої історії про боротьбу актрис за місце під театральним сонцем, де одна похибка, навіть натяк не невпевненість можуть перекреслити багаторічний процес творчого утвердження. Монолог Вишні (Сергій Детюк) здатен пройняти до мурашок найбайдужішого циніка. Нестримний Хвильовий (Михайло Ганєв) і його феноменальний танець (хореографка – Вікторія Степанкова), який сказав про цього героя більше, ніж всі підручники та довідники… Зворушлива пара Кулішів (Володимир Ращук та Ірина Дорошевська) як приклад кохання не показово-глянцевого, а земного, побутового, щоденного і щохвилинного, коли вона миє йому ноги і блаженно притискається щокою до рідних чоловікових рук. Упевнений і натхненний, а за мить – розгублений, знесилений, але не зневірений Курбас (Олексій Поліщук): навіть у куфайці з тюремним номером він не втрачає самоконтролю й гідності. А ніжна дівчинка (Анна Детюк) – позачасовий образ майбутнього, якому для того, аби відбутися, довелося пройти через ці горнила історії. Або ж не відбутися – так і залишитися чиєюсь мрією, якій не судилося стати реальністю. Сьогодні її навушники, пірсинг і кеди разюче контрастують із вимушеним аксесуаром-атрибутом – герданом із гільз… Так не має бути. Але так є.

У виставі є кілька мізансцен, від яких людина з підвищеною вразливістю навряд чи стримає сльози. Спектакль ще навіть не почався, а  перед трюмо без дзеркальних площин, просто перед  порожніми рамами гримується Хвильовий, наводячи на скроні характерний слід від пострілу… Наприкінці ж вистави біля нього дружини Курбаса і  Куліша синхронно,  без поспіху позбавляються макіяжу й зачісок, розмовляючи про своїх чоловіків, які вже далеко і навряд чи колись будуть поруч… Величезна трагедія «Розстріляного Відродження» вплинула на всі прийдешні покоління українців. Увіп’ялася гострими уламками в кожне українське серце. Серця ж цих людей перетворилися на спільну кровоточиву рану. З часом вона набуде сакрального змісту, але водночас так і залишиться трагедією кожного причетного.