Рейтинг ТКК: левова частка

Зважаючи на увесь драматизм 2023 року, фестивальний рух у країні продемонстрував досить пристойний рівень  активності. Але попри численні – маститі і новостворені – мистецькі форуми справедливим буде відзначення Міжнародного театрального фестивалю «Золотий Лев». З одного боку – він однозначно належить до маститих (заснований у 1990-му), а з іншого – був поновлений після паузи.

Чи не всі мистецькі події нині є результатом неймовірних зусиль команди, учасники якої щиро вірять у те, що слово «неможливо» давно поповнило копилку архаїзмів і про його існування й згадувати не варто. Навіть якщо йдеться не про разову подію, а про великий фестиваль. Нинішній «Золотий Лев» став переконливим доказом цього спостереження. А якщо у когось виникнуть сумніви щодо географії – все ж таки ми оглядаємо минулорічне театральне життя столиці, – то, лише кинувши оком на афішу,  все стає на свої місця. Будемо вважати, що це такий собі приклад столичного мистецького життя на виїзді: такої кількості київських вистав одночасно Львів навряд чи ще зможе побачити найближчим часом. Різних не лише за жанром, але й за рівнем очікуваності. І варто особливо наголосити на тому факті, що  керівниці фестивалю Ксенії Федоришиній вдалося забезпечити збалансовану програму, завдяки якій учасники та гості мали змогу скласти досить об’єктивне уявленням про сучасний український театр.

Столичні «Зелені коридори» (хіт Театру на Подолі)  Максима Голенка, «Переклади» Кирила Кашлікова (ця вистава Національного театру імені Лесі Українки у рамках фестивалю була зіграна востаннє), «Джива» (режисерський дебют Надії Агеєвої-Швед за дебютною п’єсою Анатолія Матвійчука), вистави з Кропивницького, Чернігова, Вінниці, Луганська (театр нині працює в Сумах), численні львівські постановки, міжнародні учасники – шість фестивальних днів були вщент наповнені театром.

Одним із приємних відкриттів фестивалю, коли результат перевищив очікування, стала вистава Сумського театру ім. Щепкіна «Хлібне перемир’я» (режисер – Дмитро Некрасов). За три роки свого існування культова п’єса Сергія Жадана прем’єрне світло рампи бачила неодноразово, але ця постановка є чи не найвлучнішим її сценічним втіленням. Навіть зважаючи на певні складнощі із відтворенням декорацій на нерідній сцені – як зізналися сумчани, довелося обмежитися схематичною «картинкою» і підбирати більшість реквізиту вже на місці – такого точного потрапляння в контекст, такого глибокого осмислення і проживання трагедії, заручниками якої стали два рідні брати, такого сміливого і водночас позбавленого будь-яких поблажок до аудиторії  символізму на українській сцені вкрай мало. Відключений холодильник, з якого висипається вугілля, пронизує своєю метафоричністю навіть далекого від подій на українському Сході глядача, який про те, що ця страшна війна розпочалася ще у 2014-му, згадав лише після 24 лютого 2022 року…Владислав Писарєв у ролі Толика – і за сюжетом, і завдячуючи власній творчій харизмі – справедливо зайняв своє місце в авангарді акторського ансамблю. Але зусиллями режисера і завдяки тим стосункам, які він вибудував з акторами, жоден із  партнерів Писарєва не опинився в тіні цієї драми. Протягом вистави не полишала думка, що тут немає другорядних персонажів. Бо без владного голосу і суворого погляду тьоті Шури (Наталя Дехта),  Антона, емоційний стан якого балансує між істерикою та ейфорією (Юрій Кулик) і навіть плакальниць-філософинь це була би зовсім інша історія…