Рейтинг ТКК-2023: попереду – Петросян

Озираючись на рік минулий, варто відзначити, що попри всю його складність і тривожність, він залишиться у нашій пам’яті щедрим на цікаві мистецькі події. Авторство двох із них – вистави «Візит» у столичному Театрі імені Франка та «Земля»  в львівському Театрі імені Заньковецької – належить  режисерові Давиду Петросяну. Не зважаючи на чималий резонанс обох постановок, за помітністю в театральному процесі їх, усе ж таки, обійшла інша новина від Давида: він став головним режисером Національного театру ім. Заньковецької. Певної алогічності цьому факту додало те, що посаду генерального директора-художнього керівника у цьому театрі обіймає Максим Голенко. Виходячи з того, що обидва режисери є одними із найзатребуваніших в українському театрі , цілком могло статися так, що цей союз перетворився би на перманентне відтворення  відомого вислову «найшла коса на камінь». До того ж, ця новина неабияк стурбувала столичних театралів, які вже звикли до прем’єр Петросяна у Театрі імені Франка й Театрі на Подолі – а чи вистачить у головного режисера часу для роботи в Києві?  

• Максим Голенко – мудра людина, – почав розвіювати ці побоювання Давид Петросян. – Він досить адекватно реагує на такі професійні рекомендації. Це його простір, він знає, що робити, він формуватиме репертуар, уже запросив багатьох акторів з інших театрів, а я допомагатиму в творчих питаннях… На конкурси головного режисера, які неодноразово проводив попередній очільник цього театру, я навіть не подавався, мені це не було цікаво… В Європі взагалі немає головного режисера в театрах, така посада є лише в нас. До того ж, Максим Голенко вміє слухати. Спершу він  пропонував, щоби я на цій львівській сцені поставив щось сучасне, це мала бути перша вистава за його керівництва театром. Але я все ж таки наполіг, що варто починати з української класики.
• І, як показує практика, наполягли не даремно – вашу «Землю» у Львові обсипали компліментами. Але відразу після анонсу вистави з’явилося логічне питання: а навіщо ви вдруге вирішили звернутися до цього твору Ольги Кобилянської? Не все, що хотіли сказати у рамках «Землі», вдалося висловити на франківській сцені?
• Та постановка була моєю дебютною виставою, під час роботи над нею в Театрі імені Франка я ще навчався на четвертому курсі в університеті. І, як на мене, там вистава вийшла не дуже… Але це справді масштабний твір, мені завжди хотілося до нього повернутися знову, та все не було нагоди. До речі, пропонуючи Голенку матеріал для своєї першої постановки, я обирав між «Землею» і «Тінями забутих предків», але все ж таки вирішив закрити свій гештальт. Аби визначитися з акторами передивився увесь репертуар, бо раніше майже нікого з них не знав. Декого порекомендував Максим. І за результатами роботи акторів у цій виставі мушу визнати, що про саме такий вибір не пожалкував ні на мить.
• Розуміючи ефект першої вистави, яка мала би налагодити стосунки між вами як майбутнім головним режисером і акторами, публікою, ви все ж таки не оминули і гострих кутів цієї історії, які нині загострюються особливо… Я про бажання одного героя відкупитися, аби не йти у військо…
• Це слова з роману і я свідомо вирішив їх залишити. Військової тематики в романі багато, я не хотів перетворити її в коньюнктуру чи героїчну патетику. Але є речі, які не потрібно боятися говорити, не треба вдавати, що всього цього немає. Не треба боятися говорити, що у нас далеко не всі готові іти воювати, що багато хто намагається вирішити це питання саме за допомогою грошей… Вистава має провокувати і на якісь навіть конфліктні речі. Люди байдужі, мені здається, після перегляду «Землі»  подумають над тим, настільки ж усе ж таки ця проблема є болючою для нашого сьогодення. А  люди, яким це болить, ніби скинуть з плечей хоча би частину своєї  тривоги, якщо про це з ними поговорити.
• У «Землі» є сцени, які просто гіпнотизують: коли один брат ухиляється із обстрілів, а вирви у стрісі «салютують» зерном, або ж інший, обділений материнською любов’ю, ухиляється вже від яблук, які та збиває палицею з дерева…
• Вистава була більш постановочна, різних таких прийомів у нас було ще більше, а буквально за тиждень до прем’єри багато чого прибрав. Всі сцени я вирішую через текст і простір. Ми з художниками, у даному випадку з Даниїлою Колот, намагаємося працювати спільно. Не все, звісно, виходить. У цій виставі була така ідея, щоби з дірок у стрісі виходило кілька драбин. І у фіналі, коли горить хата, герої мали вилазити цими драбинами і тягнутися до неба… Але з технічних причин від цього довелося відмовитися.
• Даніїла, безумовно, художниця талановита і креативна, але, запрошуючи її до співпраці, варто зважати на те, що буде загроза домінування форми над змістом майбутньої вистави…
• Ну це коли сценографія виявиться цікавішою за постановку… І тут сценографія справді надзвичайно яскрава. Та оскільки ми все разом придумували, то намагатися у всьому тримати баланс. Даніїлу, як би пафосно це не звучало, я вважаю найкращою серед молодих художників. Їй важливо накопичувати досвід і мати якомога більше практики. У «Візиті» Театру імені Франка ми також працювали разом.
• До речі, чи правда що після вистави «Земля» до вам підійшов Олег Стефан, подякував і висловив готовність попрацювати разом?
• Саме так. І зараз за його участі виходить наш «Процес» у Театрі на Подолі. Ми вже на фінішній прямій, прем’єра – 12, 13 та 14 січня.  Хоча головну чоловічу роль у цій історії за Францом Кафкою гратиме не він, а запрошена актриса Ольга Голдис.  Потім у Національному театрі імені Лесі Українки розпочну роботу над  «Отелло». У Театрі Франка також готуватиму нову постановку, зараз обираю між  «Тінями забутих предків» та «Слугою двох панів». Є запрошення з Литви – у Театрі Коршуноваса ставитиму «Барабани в ночі» Бертольда Брехта, прем’єра запланована на осінь 2024 року.