«Найголовніше – ставитися до своєї роботи чесно»
Неоніла Білецька – про життя на сцені та поза нею, театральних партнерів і нові висоти як сенс існування
«Прислухайтеся, бо потім, як щось зрозумієш, вже буде пізно…». Цими словами розпочалася наша розмова з народною артисткою України Неонілою Білецькою, яка майже 40 років працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому беоезі Дніпра. Ми зустрілися в драматичний для театру момент, на другий день після смерті беззмінного його очільника, визначного режисера Едуарда Марковича Митницького. Тож, зрозуміло, перше та останнє питання прозвучали подумки…
- 39 років разом… І настанови, і побажання, і сварки, і нерозуміння, а потім – розуміння один одного. Зібралися ж усі з різних шкіл. Як починався театр? З різних міст, різних театрів, треба було привести всіх до спільного знаменника, щоб усі розмовляли однією мовою. І, в принципі, це вдалося.
Подивіться, як «кидаються» режисери на акторів нашого театру (я маю на увазі і кіно, і антрепризу). Наші артисти користуються великим попитом. Можливо, мій час трохи запізнився, але я 12 років з Анатолієм Ященком і режисером Володимиром Борисюком працювала, грала з таким задоволенням в театрі «Сузір’я». Буває, що не складається репертуар, ти сидиш, чекаєш сезон якоїсь роботи, і тут підвертається група – це і було «Сузір’я». І глядачі завжди добре відгукувалися – недарма ж вистава жила так довго. Там я зіграла і бабусю в «Гравці» Достоєвського – я тоді була молодша, але не боялася грати бабусь. Головне, щоб характер був, роль була, щоби можна було висловитися.
А роки минають, і ти розумієш, що в цьому віці не зіграєш ані Дездемону, ані Джульєтту – це, звичайно, смішно чути. Але хочеться зіграти вольовий характер. Ось трапилася мені в кіно «Заради любові я все зможу» роль, і я була просто щасливою, тому що це було саме те, чого мені бракувало в театрі. Така ось компенсація за моє довге очікування.
Головне, щоби партнери розуміли, щоби ти бачив очі – і отримував відгук. Я дуже часто спостерігаю, як просто виходять на сцену, на екран – і щось кажуть, кажуть.. Просто грають текст, і ніякого внутрішнього наповнення, ніякого власного життєвого досвіду не вкладають в роль. Дуже шкода …
Тому для мене мої театральні партнери важливі, тому я не поміняла цей театр на якийсь інший, тому що ми всі зрослися. Спочатку це був театр-сім’я, потім час став диктувати інші – і серіали, і антрепризи. І життя зараз настільки складне.. Звичайно, треба заробляти…
– Нелю Миколаївно, згадайте вашу першу роль. Журналісти зазвичай переписують один в одного текст про те, як Вам було 7 років і Ви грали у виставі про війну.
– Це був Кіровоградський український театр імені Марка Лукича Кропивницького, в якому грали мої батьки. Для однієї вистави потрібна була дівчинка, і цією дівчинкою виявилась я. Була така п’єса ПетраПавленка «Щастя», про повоєнні роки. Дівчинка виходила – я вже не пам’ятаю, чи з мамою, чи з бабусею – і з лялькою, в якої не було однієї ручки. Хтось за текстом питав: «А що це?», а я відповідала: «В неї німець ручку відірвав».
Потім я навчалася в музичній школі по класу вокалу, двічі намагалася вступити до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого (складала всі іспити – і не проходила по конкурсу). Потім працювала в російському театрі. У той час в Кіровограді – невеликому місті – було два театри, і обидва переповнені глядачами.
Я обрала самостійний шлях, пішла в російський театр, щоби не казали, що мені батьки допомагають. Вийшла заміж за актора Володимира Бугайова, який лише щойно приїхав після завершення інституту.
Раніше в театрах випускали багато вистав, було й по 10 прем’єр на сезон, ми всі були зайняті, але молодь хотіла грати більше. І ось ми вночі збиралися і ставили вистави. Знаходився режисер – таким чином став режисером мій чоловік. Ставили дуже хорошу п’єсу Назима Хікмета «Дамоклів меч». І ми репетирували, а тоді показували головному режисерові, художня рада переглядала і приймала рішення: якщо це достойно, то вони нашу виставу «одягали» (театр шив костюми і робив декорації). Тоді ще ж були різні комсомольські змагання, в тому числі й молодіжні між театрами. І якщо ти вигравав, то Всеросійська театральна спілка нагороджувала премією.
І таким чином ми їздили до Ленінграду, Москви, Львова. До Києва, тому що ми тоді працювали в провінції – частково в Маріуполі, декілька років в Донецьку, де організувалася російська трупа.
Це було дуже цікаво, але й дуже складно, тому що потрібно було обслуговувати всі верстви населення. І ми їздили… Відрепетирував, сів до машини, поїхав у село, чи до шахтарів, чи на якусь станицю, зіграв виставу. Звичайно, зараз я би не витримала такого режиму. Я пам’ятаю, у нас була актриса із псевдонімом Нелідова, вже у віці. Ми сідали до автобусу, у неї була величезна сумка, в якій – примус, різні кастрюльки, бо треба ж було якось харчуватися. Я так дивувалася: «Боже мій! Актриса… Про що вона думає?…» Ми приїздили, розгорталися, чекали, коли корів подоять, і глядачі збиралися години до 22. І ось приходять колгоспники, розсідаються, в залі гул, Нелідова відкриває сумку, виймає примус, кастрюльку, чашку, і тут… «Ой, а грим-то я забула!…»
Їдеш – пшениця колоситься, дерева шумлять, море… І ти все це вбираєш в себе, а потім воно асоціативно повертається під час роботи над якоюсь роллю
Тоді сміялися всі, і загалом було якось весело, такий був симпатичний народ. Сподвижники, звичайно, тому що працювати в таких умовах, в яких працює периферія, складно.
90 вистав на місяць… І треба вставати, їхати… А якщо врахувати, що й діти підростають… Я пам’ятаю, як наша донька мала вступати до піонерів і захворіла. Я кудись поїхала з виставою, чоловік загорнув її в ковдру: «Як же так, всіх приймуть, а її ні!» – і так, з температурою, поніс. Добре, що школа була навпроти.
Це були ті часи, коли ми були молодими, сповненими сили, здоров’я, романтики. Їдеш – пшениця колоситься, дерева шумлять, море… І ти все це вбираєш в себе, а потім воно асоціативно повертається під час роботи над якоюсь роллю.
– Що дає Вам силу та натхнення? Коли бачиш Вас на сцені, створюється враження, що Ви, як висловлюється молодь, «ловите кайф» від гри.
– Складно сказати… Можливо, це генетичне – я в третьому поколінні актриса, і завжди розуміла, що кращої професії немає. Можливо, щось Бог дав, щось батьки вклали. Моя бабуся дуже хотіла, щоби я була співачкою. Її улюбленою співачкою була Антоніна Нєжданова. У бабусі було радіо – така величезна «тарілка» на стіні, і вона слухала оперні арії Сергія Лємєшева, Івана Козловського. І казала: «Треба, щоби ти в мене вивчилася і співала, як Нежданова». Але в мене – звичайне сопрано. У театрі були музичні вистави, в яких я грала. І в нас був такий «акторський» двір у Кіровограді, де я починала. Ми ставили вистави, розігрували сценки, і це все було «в охотку». Садовили батьків, перехожих і грали для них. Головне, що ми отримували від цього задоволення.
– Ви завжди знали, що будете актрисою? З тих самих 7 років
– Справа в тому, що коли ти виростаєш у цій професії, коли біжиш до школи і бачиш, що рано, а батько вже піднявся, приготував якусь кашку, і перед ним на столі текст ролі, і він захоплено працює над ним… Ми його тоді не чіпали. С. І не має значення, чи це велика роль чи маленька – я хочу зберегти енергію для вечірньої вистави. Так само – і для зйомочного дня.
Іноді, звичайно, буває, що виходиш на сцену – а в залі така тиша, ніби вона важить тисячу кілограмів. Ти розумієш, що люди зібралися, купили квитки, і всі вони у поганому настрої, нам не довіряють. І поступово хочеться їх ніби навернути у свою віру. Але якщо дуже багато докладаєш зусиль, починаєш тиснути – навпаки, йде відторгнення, тому потрібно спокійно віддати те, що є в тебе в душі, не ґвалтуючи глядача. Тоді ти отримаєш відповідь.
– Яке би напутнє слово Ви би хотіли сказати молодим акторам?
– Навчайтеся, пробуйте, не бійтеся «провалитися» в ролі. Найголовніше – ставитися до своєї роботи чесно. Не «філонити», не халтурити. Дав Бог талант – але ж ти його ще примножуй! Слухай хороші рекомендації режисерів. У нас в театрі було і є багато режисерів з абсолютно дивовижним обдаруванням – і Лісовець, і Одинокий, і Богомазов, які з часом виросли в дуже цікавих митців, кожен має свій почерк.
Едуард Маркович виховав цілу плеяду режисерів, акторів… Пішла епоха. Скільки нагород на рахунку нашого театру, скільки звань…
Звичайно, для того, щоби актор «розкрився», потрібна хороша роль – але й хороший режисер. Я пам’ятаю, «старики» завжди казали: «Дуже важливо мати свого режисера». Це не означає, що чи він в тебе, чи ти в нього в кишені, це свій за духом, за взаєморозумінням.
Так що усім бажаю, щоби долі склалися – це найголовніше, тому що якщо людина не може ніяк «вирулити», вона часто впадає в агресію, всередині накопичується злоба, і її починає гризти заздрість. Цього потрібно уникати, тому що це руйнує тебе зсередини.
Едуард Маркович виховав цілу плеяду режисерів, акторів… Пішла епоха. Скільки нагород на рахунку нашого театру, скільки звань…
-Театр щороку отримував «Київську пектораль» – чи за виставу, чи за окремі ролі…
-Так. Слава Богу, у нас є молодь – я їх вважаю дітьми, а вони вже грають мам. Я дивлюсь на них – для мене вони всі діти. А я для усіх, мабуть, не лише мама, а вже й бабуся. Роки йдуть. Коли озираєшся, думаєш: як ти їх прожив, чи цікаво, чи ні.
Не можна опускати руки. Треба жити, працювати. Зараз, звичайно, наш театр знаходиться в такому настрої… Має пройти час, ми відновимось… І потрібно брати нову висоту, потрібно прагнути.
Фото: Євген Чекалін