На краю безодні

Показ вистави відбувся в рамках проєкту «Біла пошесть: фантастичний реалізм часів однієї війни» у партнерстві театру «Віримо» з ГО «Народна допомога Україна» в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів в співпраці з МБФ “ІЗОЛЯЦІЯ”.

…Роль Доктора Галена, який винайшов ліки від страшної хвороби,  виконує актор Тарас Шевченко. Це низенький, худорлявий чоловік у великих окулярах з чорною квадратною оправою. Його погляд направлений в далину і одночасно в глибину самого себе. Рухи гострі, рішучі. Думки геніального винахідника увесь час зайняті вирішенням якихось своїх невідомих широкому загалу тем і проблем, пов”язаних з його справою і покликанням. Герой виглядає абсолютним диваком, його філософію, настрої та думки не сприймають більшість персонажів у виставі. Вони відкрито  використовують геніальні ідеї винахідника у своїх корисних інтересах та намірах. Але Доктор Гален – людина принципова, свою позицію він проголошує категорично і  однозначно.  Лікар просить припинити усі можливі війни і конфлікти на землі в обмін на його чудодійну мікстуру від смертельної хвороби. Пройшовши війну, Гален неодноразово бачив, як на гинули  люди…  Доктор впевнено, щиро і безпосередньо висловлює вголос свою непорушну пацифістську позицію,  на що представники преси реагують неоднозначо: регочуть, глузують та блазнюють з  дивакуватого вченого.

Цілковитою протилежністю Галену у виставі є образ Професора Сігеліус (Варвара Вороніна). Гордовита тиранічна жінка з прямою залізною поставою і металевим низьким голосом, що пронизує увесь  простір глядачевого залу аж  до самих кісток. Це справжній генерал у спідниці. Її рухи різкі і скоординовані, Сігеліус увесь час видивляється і вишукує якісь похибки, недосконалості і промахи серед її підопічних у клініці, де героїня є директоркою. Образ головнокомандувачки  є  уособленням кон’юнктурних правил і норм, за якими звикли ховатись люди, та які відчайдушно наслідує так званий цивілізований світ. Головна лікарка, немов шуліка, оберігає цілісний структурований порядок в середині усталеної нею ж системи. Не залишаючи жодного шансу  порушити правила і норми у своїй клініці.

Образ Родини у виставі вдало ілюструє настрої та світогляд заможного прошарку населення суспільства, їхнього ставлення до соціальних проблем. Батько (Володимир Косоног) за сніданком цинічно імітує своє занепокоєння долею хворих на пандемію людей, читаючи сумну статистику зі свіжих газет, та висловлює захоплення від неминучої на його погляд війни, що от-от розпочнеться. Лисий низенький чоловічок з кругленьким пузом, схожий на лінивого диванного Наполеона, який жваво фантазує про нові території, які невдовзі захопить  його «непереможна вітчизна».

Донька (Каріна Карімова) та Син (Павло Веретельников) — аморфні, безвідповідальні підлітки, що чекають, коли ж нарешті старше покоління на чолі з їхнім батьком відійде від справ і діти зможуть взяти на себе віжки правління у соціумі та відповідальність за своє життя й вчинки. Донька – у міні-сукні та  подертих панчохах, з яскравим макіяжем та відповідною до образу бунтарки зачіскою. Син схожий на  високого кремезного вола, з батогом у руці, намагається  переконати батьків, що сила здатна  перемогти будь-який розум. Молодь щиро вірить, що саме ситуація з пандемією прискорить їхню мету зайняти вакантні місця у суспільстві, покладаючи надії на суттєве скорочення старшого населення.

Мати (Дарина Шмарова) — чесна, богобоязлива, любляча  дружина. На жаль, не має права голосу у своєму домі. Жінка часто плаче, затамовуючи в собі душевний біль і незгоду з чоловіком. Та сказати про це соромиться. Її рухи скупі і невиразні, голос м’який і покірний. Жінка увесь час кутається у чорну траурну хустку, пов’язує на шиї.  За аксесуаром мати ховає  білу цятку — ознаку страшної хвороби.

Дізнавшись про недугу, люблячий чоловік звертається  до Доктора Галена за допомогою,  але той навідріз відмовляється лікувати жінку, наполягаючи, аби  чоловік умовив свого начальника та роботодавця Барона Крюга  припинити виробляти зброю та військову техніку. Натомість лікар не відмовляє хворим з бідних родин, які неспроможні впливати на обставини заможного розбещеного  світу,  та не в змозі захистити себе і своїх близьких від хвороби та війн.

Так і не спромігшись поговорити з Бароном Крюгом, Батько свідомо прирікає дружину на вірну смерть від білої пошесті. Страшна недуга вражає згодом і самого всесильного Барона (Сергій Вишневський), який, не отримавши підтримки від Галена, зводить рахунки з життям. Одним з останніх на сцені з’являється Маршал (Едуард Парнет) —  головнокомандувач, який віддає доленосний наказ про початок військових дій. Маршал — одержимий війною, досвідчений, титулований воїн, який переконаний, що країну з території здатна зробити тільки війна. У гонитві за  здобуття все нових і нових територій військовий втрачає усі можливі людські чесноти, його очі горять божевільним полум’ям, рухи різкі, широкі і розмашисті. Сам він схожий на кремезного грізного князя чи гетьмана, яких  ображають  на  фамільних портретах з гербом та прапором.

У одній з фінальних сцен Маршал наказує катувати Доктора Галена, щоб нарешті зламати дух упертого генія, і змусити його вилікувати себе від фатальної Білої пошесті. Та лікар виявився незламним, пройшовши жорстокі тортури, він вмовляє одіозного Маршала здатися і підняти  білий прапор, аби вижити.

Після неочікуваної капітуляції  обурений народ виходить на вуличні мітинги і протести, закликаючи  з  гучномовців усіх довкола   чинити  опір, негайно  брати до рук зброю, щоб продовжити «священну війну».  Серед осатанілого натовпу опиняється і Доктор Гален, він вигукує хриплим слабким голосом опозиційні гасла, що війна це безумство, закликає оскаженілих до миру. Та натовп не чує його слів, вони тільки дратують їх, дисонуючи зі скаженими хижацькими ритмами  цих істот. У відповідь на заклики Галена натовп безжально і жорстоко вбиває його, забиваючи  камінням та битами.  Після чого зграя дістає з кишені мертвого лікаря  колбу з препаратом від білої чуми. Так і не збагнувши, що у пляшці знаходиться їх порятунок, скажені розбивають пробірку, зі свистом і реготом  відправляються  на пошуки нових «революційних» пригод.

У фіналі мертвого вченого кладуть на символічний конвеєр, що відправляє тіло Галена у палаючу піч-крематорій, де протягом вистави спалювались тіла і речі усіх померлих від пошесті героїв. Вдале сценографічне рішення Марії Пашкурової-Петренко талановито підкреслює образну ідею вистави. Де магнітна стрічка конвеєру є немов життєвим шляхом, яким проходять випробування і отримують досвід людські душі,  щоб потім очиститись і потрапити через крематорій- чистилище туди, де їм судилося бути у потойбіччі.

В останньому сцені вистави з розжареної печі, немов з вогняного материнського лона, виїжджають на конвеєр життя білі непохитні олов’яні  солдатики, а потім  один за одним падають у прірву, дійшовши до краю магнітної стрічки. Немов символ циклічності буття і вічного перетворення, минучості, переродження, одвічного коловороту. За метафоричним образним рішенням проглядається режисерські алюзії на тему принципів життя і світової будови на землі. Де люди через війни, хвороби, старість, смерть здатні навчитися розуміти та усвідомлювати істинні цінності, розвиватися і зростати духовно.

Окрім того, що п’єса і вистава резонують з  реаліями нашої дійсності, виникають питання, з якою метою  вона втілена? Щоб ще раз нагадати  про актуальність тексту Карела Чапека з нашим буремним часом?  Чи щоб відрефлексувати ідею безглуздості та  фатальних наслідків будь-якої війни?  Чи може про те, що світом керують далеко не благочестиві люди, як  маніпулюють,  наживаються  на війнах і епідеміях, приховуючи за бідами  підступні антигуманні дії та наміри?

Постановка Володимира Петренка залишає дивний післясмак смутку, печалі і розгубленості. В кінці тунелю так і не з’являється світло, що здатне вказати новий шлях чи вихід. Душить і непокоїть відчуття  приреченості і безвиході. Здається, що ті безпорадні душі на конвеєрі світової історії, що  марно віддають свої життя, перетворюючись на безіменні білі плями, падаючи у темну прірву забуття – то ми, українці…

Ангеліна Велика