Музика внутрішнього підйому

Тридцятиріччя премії «Київська пектораль» мало всі шанси стати однією з найпомітніших подій року мистецького життя столиці. Але карантинні обмеження а потім повномасштабне військове вторгнення російської федерації скоригували всі плани оргкомітету настільки, що цей престижний творчий рейтинг мав уже всі шанси поповнити список колись резонансних форумів, про які ми зараз говоримо винятково у минулому часі – Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця, конкурс балету «Серж Лифар dе la Dance», Міжнародний конкурс диригентів імені Стефана Турчака, театральний Фестиваль міст-побратимів «Київ травневий»… Тих, які одного разу скасували, і більше ніколи не проводили.  Завдяки зусиллям небайдужих ювілейна «Пектораль» таки відбулася, а скромний формат дійства з лишком був компенсований атмосферою, що панувала того вечора у залі Молодого театру. Про цьогорічну відзнаку та її перспективи на успішне майбутнє говоримо із співголовою оргкомітету премії Олексієм Кужельним.

• Олексію Павловичу, що стало визначальним у рішенні провести «Київську пектораль» цього року? Зрештою, нинішні реалії цілковито би виправдали ухвалу перенести цю подію на потім…
• До 24 лютого 2022 року і з початком нового театрального сезону київськими театрами було створено 54 прем’єри. Це цілком достатній масив для оцінювання мистецьких пошуків. Певен, що навіть за відсутності фінансування експерти-професіонали згодились би на волонтерських началах виконати свою роботу. Тим більше, такий досвід уже був. Але цьогоріч не художні досягнення видалися найважливішими. Вперше театральна премія «Київська пектораль» вивела на авансцену моральні цінності, які вивищували театри. Тому в трьох не конкурсних номінаціях, переможців яких визначає оргкомітет, лауреатством були відзначені «За особливий внесок у мистецтво» актори і співробітники театрів, які нині свій патріотичний обов’язок виконують у лавах Збройних сил України. Це – наша гордість, «наша театральна сотня».
• Насправді більше ста чоловіків зі зброєю в руках боронять Батьківщину, нашу культуру, наше театральне мистецтво…
• Так, а чотири молоді жінки взялися за перо і силою слова долучилися до великої боротьби за перемогу ідеалів нашого народу. Їхні п’єси, часто доповнені особистим життєвим досвідом акторів, режисерів поставлені в київських театрах. Їх нагороджено, перш за все, глядацькою вдячністю. Лауреатство драматургині Ірина Малоліта, Ніна Захоженко, Марина Смілянець та Ольга Анненко, за п’єсами яких поставлено вже кілька вистав не лише у столичних театрах, отримали у номінації «Спеціальна премія». Драматургія – це хліб театру. Свіжий, гарячий почуттям, запашний оптимізмом і вірою, він став частиною хліба духовного, конче потрібного кожній людині, особливо в часи жорстоких випробувань.
• Третя номінація була визначена як «Подія року»…
• Лауреатами якої стали всі столичні театри, і цьому, звісно, є об’єктивне пояснення. Після варварського нападу мерзенного загарбника київські театри оговталися неочікувано швидко. Ні, не оговталися, а стали на крило. Вже у вересні, майже як зазвичай, відкрилися завіси театрів. Не зразу,  поступово зник острах щодо місця театру у війні. Чи ходитимуть глядачі в театр, що грати в цій ситуації, як бути доречним, актуальним і бажаним? Що робити, якщо бомбардування переривають виставу? Як зігріти приміщення? І ще купа питань внутрішнього характеру. Усі, хто працює у театрі, цілком свідомі того, що театр може обійтися без приміщення, без світла, без меблів, без декорацій, навіть без акторів і тексту.  Єдине, без чого театр не може існувати – це глядач. І зрозуміти, на що варто акцентувати аби мистецтво театру необхідним, виявилося нагальною потребою. Війна ставить людину перед необхідністю долати неспроможності. На фронті це щомоментне випробування. Життя під вибухами, у траншеях і землянках, тривожний рюкзак, постійна загроза життю і невідворотність обов’язку нести смерть ворогу.

Театр опинився на передовій у двобої з неспроможністю вважати життя повноцінним, коли треба долати страхи, зневіру, біль втрат. Не стало світла, зникла вода, немає опалення – переживемо. А от душевний розлад, втрата життєвих сенсів – справжня  біда, справжнє випробування.

А театри показують вистави. Де грають актори, які існують у таких самих умовах, як усі. Звідки в театру сили беруться? І за силою подолань глядач пішов до театру.

Сьогодні зали київських театрів повні, і знову глядачі стоячи довго оплесками нагороджують артистів по виставі. Щоб ми не грали – комедію, драму, трагедію – відголосок  війни виникає сам собою, без якихось підпорок, акцентів – з  природи спілкування сцени і зали, які разом живуть у жорстокості війни.

Я називаю театр точкою координації життєплинів. Незнайомі люди приходять до театру з проблемами власного життя, а йдуть громадою, яка мала спільність переживань, опізнань, реакцій. Це координує плин життя кожного з плином життя усіх. Так виникають духовні єдності.

Театральна громада під час церемонії, яка традиційно відбувалася у  Міжнародний день театру, багато разів відчула високі моменти духовної єдності. Тож хай живе «Київська пектораль».

• Протягом 30 років свого існування премія мала достатньо приводів і для оптимізму, і для розчарувань… який період за цей час ви би означили як найбільш успішний, а який, навпаки, як такий, про який хочеться забути?
• Будь-якій премії радіють виключно ті, хто її отримав. Приводів для невдоволення завжди багато, але я не можу назвати жодного року, коли б результати премії не викликали зацікавленості, дискусії, не виконали тієї функції, заради якої цю премію було засновано. Так, пам’ятаю, коли члени журі були здивовані результатами свого голосування. Як виходили демонстративно з пекторальної компанії. Пам’ятаю навіть як співголова оргкомітету наполягала на виведені з експертної групи певних театрознавців. Проте усі ці епізоди видаються доволі спокійними на фоні тих ситуацій, які виникають з українськими і світовими преміями.
• Чи завжди департамент культури, який є одним із співзасновників, і міська влада приділяли достатньо уваги, в тому числі і фінансової, розвитку «Київської пекторалі»?
• На превеликий жаль, за останні 10 років ми спостерігаємо, як в Києві зникають мистецькі заходи, які забезпечували місту всесвітню славу…Я всі роки, що маю відношення до премії, наголошував на необхідності демонструвати на міжнародних театральних фестивалях визначених премією кращих вистав. Це додавало б не просто слави нашому місту, а примножувало б його туристичну привабливість.

Усі театри, які мають премію «Київська пектораль», зазначають її серед достоїнств вистав і акторів. Звичайно, було б корисно не обмежуватися результатами «Пекторалі», а прослідковувати долю відзначених театральних робіт. Так одна з вистав, яка отримала премії в чотирьох номінаціях, не витримала другого сезону прокату. Це свідчення того, що критерії глядачів і професіоналів можуть помітно різнитися, і тоді виникає питання: «А що театральна премія має додавати до зацікавленості театральним мистецтвом?»

• Наскільки справедливими ви вважаєте звинувачення на адресу оргкомітету щодо упередженості чи заангажованості премії, які лунають регулярно, предметно і гучно?
• Предметно один із київських режисерів два роки поспіль вважав не кваліфікованим склад журі. Питання, хто до нього входить, доволі значуще для визнання результатів премії. Ми спробували запросити до складу журі керівників театрів, головних режисерів, режисерів-постановників. Прагнучи, аби вони подивилися роботи колег. Виявилося, що такий обсяг перегляду вистав для них нереальний. Тоді наступного року запропонували театрам самим назвати членів журі з числа своїх колег (завлітів, режисерів, акторів), які могли б оцінити роботу інших театрів і не мали можливості голосувати за роботи своїх колективів. Після двох років критики «Пекторалі» було запропоновано внести пропозиції щодо змін її роботи. Звинувачення журі, до складу якого входили не тільки театрознавці, а й представників інших цехів театрів, у некомпетентності виявилося образливими (для прикладу, завліти мають ту саму освіту, що й театрознавці, актори ж, серед яких були професори і доценти, цілком компетентні в оцінках усіх складових вистави). Зрештою, критики виявилися критиканами і ніяких змін не запропонували.
• Чи вважаєте ви достатніми ті зміни, які відбувалися з рейтингом протягом 30 років? Можливо, більш активні дії щодо експериментального вектору розвитку цієї премії пішли б їй на користь?
• Премія розвивалася усі ці 30 років в дискусіях, що виливалися в експериментальне голосування за новими номінаціями, які фіксувалися або зникали. Так зникли номінації «За світлове рішення», за роботу різних цехів. Виникла градація «велика і камерна сцена». Я вважаю, що в категорії камерної сцени мали б право на існування премії «За сценографію», «Акторські роботи» саме в цьому форматі. Взагалі варто зазначити, що необхідність в одну премію запхати дослідження усіх театральних процесів не видається розумним.
• Від чого премія в нинішньому вигляді має відмовитися раз і назавжди?
• Треба відмовитися від втаємничення оцінок робіт членами журі. Часто виходить так, що експерти нахвалюють авторам їхні роботи, а тоді голосують зовсім інакше. Треба, щоб думка авторів і журі була відкритою і навіть підтвердженою чи то дискусіями, чи то якимось іншим діалогом між фахівцями. Треба забезпечити гучність процесу голосування на різних його етапах аби залучити зацікавленість глядачів до цього процесу.
• Кого із переможців усіх років ви би зарахували до золотого фонду новітнього українського театру?
• Вважаю доцільним до списку премії включити рекорди тривалості прокату, не обов’язково навіть просто номінованих вистав. Можливо, це не відповідало б бажанню відзначати якісь пошуки в театральному мистецтві, але б підкреслило такі його риси, які дорогі глядачеві сьогодні. Вистави Сергія Володимировича Данченка залишаються вершинними в українському театральному мистецтві і їх преміювання закріплює цей статус. Цікаво подивитися, які кращі дебюти (акторські, режисерські) підтвердилися подальшою творчістю.
• Ви вірите, що «Київська пектораль» відзначить своє 50-річчя? а 100-річчя?
• Я вірю в ідею самоврядування як у засіб громад вивищувати культурні цінності та їх значення для створення творчого змагального клімату. Кількість культурних заходів, на мій погляд, найяскравіший показник економічної діяльності, управлінської та інших для будь-якої громади. Тому не шукаймо вічного в формах, прагнемо вічного в ідеалах людяності.