Конструкторське бюро Андрія Білоуса

Афіша Молодого театру – одна із найщільніших у столиці, в активному репертуарі – з півсотні назв. Цієї осені вона поповнилася новими позиціями  – «Homo ferus»,  «Острів любові»,  «Тяжкі випробування»… Усього ж, за словами художнього керівника театру Андрія Білоуса, до кінця сезону Молодий випустить 11 прем’єр. Але не прем’єрами єдиними ознаменується він для театру…

–  Пане Андрію, з вересня у Молодому працює драматургічна школа. Цікаво почути детальніше про цю новацію…

– У мене є власне розуміння, уявлення того, яким повинен бути сучасний театр. Усвідомлюю, що для цього театру, яким я собі його уявляю, сучасної драматургії, що підходила б саме під це уявлення, немає. Нехай вибачають мене сучасні драматурги, але їхні твори у моєму розумінні – це не сучасна драматургія, це просто драматургія, нехай інколи навіть і хороша.  Так виникла ідея зробити при театрі майстерню, де ми могли б спробувати виховати драматурга. Ідея це дуже проста, я не цікавився, можливо у світі є щось подібне, а може і нема.  Аби майбутні слухачі майстерні  поставилися до цього відповідально, навчання вирішили зробити платним. На наше оголошення відгукнулося понад сорок бажаючих, з них обрали сімох, які зараз штудіюють майстерність драматурга. Не лише теоретично. Ми прагнемо, аби вони були максимально занурені у репертуарний театр, щоб писали, зважаючи на те, чим він живе, які в нього проблеми, який художній напрям є для нього визначальним. Щоб вони побували на репетиціях, на виставах, дізналися як працюють цехи та інші служби. Вони також прослухають курс теорії драми, аби розуміти історію і технологію написання драматургічного матеріалу. У них є базовий предмет майстерності актора, для того щоб зрозуміли на практиці, яким чином народжується дія на сцені, що таке емоція на сцені, як промовляється текст на сцені. Так само є предмет живої мови, аби слухачі розуміли, що літературна вишукана солов’їна мова – це не та мова, якою розмовляє сучасний театр. Вони вивчають основи режисури, аби знати,  як режисер працює з п’єсою.  У них будуть майстер-класи з психологом, буде робота з юристом, щоб потім уміти захистити своє авторське право. Будуть майстер-класи з драматургами, які вже чогось досягли. Це перший семестр. Далі в них почнуться теоретично-практичні і суто практичні завдання. Цей курс має завершитися тим, що всі наші слухачі напишуть п’єсу на свою тему, пройде фінальна читка цих творів, і серед них оберуть той, який в наступному сезоні буде поставлений у Молодому театрі. Оце така програма-максимум.  Мені здається, що це може дати свої плоди, оскільки підібралися справді талановиті люди. Дуже хотілося б, щоб хоч один із наших слухачів став цікавим драматургом. Якщо це вдасться, я буду вважати, що ми зробили для Молодого театру дуже корисну річ.

Нехай вибачають мене сучасні драматурги, але їхні твори у моєму розумінні – це не сучасна драматургія, це просто драматургія, нехай інколи навіть і хороша

– Кілька років український театр живе за контрактною системою. У вашому театрі ця модель уже прижилася остаточно, вона всіх влаштовує?

– Я вам скажу те, що ніколи нікому не говорив. Я проти контрактної системи.

– Взагалі чи саме у такому вигляді?

– Взагалі. Не розумію, як конкурсна комісія може вирішувати, з якими акторами, художниками, режисерами я, як художній керівник, маю будувати театр. У моєму контракті написано, що я відповідаю за художній рівень театру. Але підбирати команду, яка має реалізовувати цей художній рівень, має не той, хто за нього відповідає, а конкурсна комісія. Вона проголосувала і щезла. А мені з цими обраними людьми працювати і досягати результатів. Це абсурд. Конкурсна комісія не відповідає за результат.

– І, зрештою, ніхто не винний, якщо результат буде негативний…

– Можна навіть подумати, що саме це і є головною метою прийняття конкурсної системи – щоб не можна було знайти винних. Тому я не прихильник контрактної системи, хоча розумію, що у цей історичний момент її потрібно було запровадити. Щоб якимось чином змінити ту ситуацію, коли у нас  люди роками рахувалися в штаті, роками не виходили на сцену, а звільнити їх не було ніякої можливості.

– До речі, на нещодавніх конкурсах на посаду керівників двох титулованих столичних театрів, що мають статус національного, подалися лише дійсні очільники цих закладів, які, відповідно, і продовжили свої каденції. Без жодної конкуренції. Чому так? Чому ніхто із ваших колег не наважився висунути свої кандидатуру?

– Я вам скажу так, наше театральне середовище достатньо прагматичне і розумне. Воно самоорганізовується краще будь-якої контрактної системи і прекрасно розуміє нинішню ситуацію. Я був у конкурсній комісії, яка обирала керівників Національних театрів імені Лесі Українки та Івана Франка, про яких ви говорите.  На сьогодні ситуація є такою, що претендентів, які б могли позмагатися за ці посади, окрім чинних керівників немає. Тому театральна спільнота їх і не висунула. Я знаю, що обох керівників у колективах поважають, люблять, цінують, їм довірять і у них вірять. Напевно, зміни потрібні, але вони мають відбуватися природнім шляхом. Театр для мене – це як конструкторське бюро. Почніть змінювати кожні 3-5 років головного конструктора – будуть  падати ракети. Театр – це  лабораторія з виховання і глядачів, і акторів. У театрі відбуваються дуже складні кропіткі процеси.  Таким чином ота умовна ракета складається з дрібних деталей. І як тільки щось починає формуватися – приходить новий керівник, все ламає, міняє і всі вирушають уже зовсім в іншому напрямку. Якщо ми говоримо про театр, як спосіб розваги, чи спосіб заробітку грошей, то тоді дійсно це не важливо, тоді потрібно кожні три роки міняти менеджера, який буде краще попереднього розважати чи заробляти гроші. Якщо ми говоримо про театр як про школу, яка вирощує акторів, яка розвиває власний художній напрям, то кожні 3-5  і навіть 10 років змінювати керівників нерозумно з точки зору організації цього процесу.