Фейк у канарейкових шкарпетках

Три товстуни, Сталін, кілька Отелло, журналіст у зламаних окулярах, кумедні породіллі, фіналіст талант-шоу, чотири гопники, гламурний конферансьє… Що спільного між цими персонажами? Всі вони – герої нової вистави «Отелло/Україна/Facebook», яку Стас Жирков починав ще у статусі дійсного керівника театру «Золоті ворота», а випустив, принаймні, де-факто, уже як його колишній очільник. Це – не єдина особливість народження цієї постановки. Вистава мала потужну піар-підтримку: анонсові фото «Отелло/Україна/Facebook» збирали неймовірну кількість уподобань у соціальних мережах і направду змушували шанувальників «Золотих…» заздалегідь викупляти квитки на прем’єрні дати. На всі ролі були заявлені чоловіки, і в цьому факті була запрограмована особлива увага до нової постановки. По-перше, всі знають, що актори цього театру – молоді, красиві і талановиті, а тому дивитися на них можна хоч щовечора. По-друге, в одній з останніх прем’єр «Золотих…», політичному фарсі «Річард ІІІ» німецької режисерки Корнелії Кромбгольц, задіяні винятково актриси, тож своєрідна відповідь Чемберлена, тобто, Жиркова інтригувала. Ну і, як на мене, найцікавіше – автори п’єси. У програмці їх вказано двоє: Павло Ар’є та Марина Смілянець. Разом з тим присутнє уточнення: використані тексти Вільяма Шекспіра та Юрія Олеші, авторські історії акторів… Отож, про тему, сюжет та навіть і жанр (а він звучить як «це зовсім не Отелло») вистави залишалося лише здогадуватися.

У ролях: Дмитро Олійник, Орест Пастух, Володимир Ковбель, Богдан Буйлук, Андрій Поліщук, Владислав Писаренко, Антон Соловей

Вистава вийшла дуже динамічною (герої «жонглюють» своїми історіями настільки швидко і майстерно, що переосмислювати побачене кілька секунд тому можна навіть і не пробувати – цей процес сміливо відкладайте на після фінальних оплесків). Надзвичайно смішною і дотепною (найперший вихід акторів у строгих костюмах з краватками та в шкарпетках канарейкового кольору був ефектним і багатообіцяючим, налаштовував на трагікомедію, яка, власне, і відбулася). Тут багато лайки, та що там лайки – відбірного матюччя. Фізіології… Музики… Клоунади… Гротеску… Вистава жива і актуальна – одну лише Уляну Супрун згадували кілька разів, а ще ж і тема виборів, корупції як особливості життя українця, а ще свіжі афоризми про зливний бачок замість рота тощо, різні перли з фейсбуку … І коли заведений глядач уже відчуває реальний біль лицевих м’язів від цього безкінечного сміху – на сцену виходить хтось із акторів. І починає свою історію. Про дідуся й бабусю, які вирощували квіти для надгробків… Про курку, яку підліток випадково убив грудкою землі… Про хлопчаків, що намагалися розрадити друга, чий брат поїхав на заробітки і загинув там під потягом… Це власні історії акторів, особисті дитячі спогади, якими  вони вирішили поділитися з глядачами. Відверті і зворушливі, які у цьому коловороті жартів-гегів-стьобу-змістів-філософії мають особливу місію – окреслювати ті дійсно важливі речі і поняття, які залишатимуться з нами не залежно від політичної чи будь-якої іншої кон’юнктури. Мабуть, зрозумілою, але не до кінця реалізованою, не достатньо вмонтованою у загальну конструкцію вистави а відтак і переконливою стала хіба що ідея запросити на сцену товариша Сталіна як першопричину у тому числі і нинішніх трагедій, комплексів, поразок.

…Представляючи виставу,  Стас Жирков неодноразово вимовив слово «фейк». І, як переконує «Отелло/Україна/Facebook», зовсім не випадково. Ось тільки, перефразовуючи відому істину, у кожному фейку є … частина фейку. Навіть якщо цей фейк – у шкарпетках канарейкового кольору, на яких написане одне із слів обіцяної афішею нецензурної лексики.

Фото: Олексій Товпига