«Дзяди» в Києві

Київ вперше побачив резонансну виставу «Дзяди» за однойменним твором Адама Міцкевича, який до сучасного контексту інтерпретувала польська режисерка Майя Клечевська. Цю постановку вона здійснила в Україні разом із Івано-Франківським національним драмтеатром ім. Івана Франка (директор-художній керівник Ростислав Держипільський). Столична прем’єра «Дзядів» відбулася в рамках Міжнародного форуму Центральної та Східної Європи Via Carpatia 2024, який проходив у Києві 11-13 листопада. На подію завітали міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький, народні депутати України, депутати Сейму Польщі, лідери думок, військові, волонтери.

Прем’єра відбулася у Залі ім. Героя України Василя Сліпака Національної музичної академії. Міністр Микола Точицький у вітальному слові перед показом зазначив, що вистава «Дзяди» є надзвичайно серйозним прикладом того, що українці і поляки, коли об’єднані, перемагають. «Ми мусимо пам’ятати, що Україна сьогодні  бореться за нашу і вашу свободу, це залишається спільним меседжем, –  підкреслив він. –  Твір Адама Міцкевича, який переносить нас із 200-річної давнини до сьогодення – найкраща  демонстрація того, що коли ми єдині, ми непереможні».

Це перша постановка «Дзядів» Міцкевича на українській театральній сцені. Виставу визнали головною театральною подією 2023 року в Польщі. Також вона увійшла до шортліста в номінації «За найкращу виставу на перетині театральних жанрів, мистецького синтезу і перформативних форм» Фестивалю-Премії «ГРА». «В українському варіанті Клечевської польські повстанці проти російського імператора 1830-х років представлені як українські полонені нинішньої війни, що готують змову, – « коментує виставу голова Експертної ради Фестивалю-Премії «ГРА» театрознавиця Ганна Веселовська. – У безпосередній близькості до глядачів постає гурт змучених бійців, які перебувають у постійному русі, весь час перемовляються між собою, щось вигукують. І, попри те, що актори промовляють віршований текст польського класика ХІХ століття, ця сцена виглядає не просто реалістичною, а навіть  документальною.

Але режисерка не піддається спокусі звичайної візуальної фіксації подій і повною мірою використовує жанр Міцкевічевого твору –  містерію. Так, у діалог із бійцями-повстанцями та глядачами вступає величний архангел, а далі у вірші Міцкевича вплітаються рядки із Шевченка. І тоді межі жахливої пастки, в якій опинилися українці наче багатократно розсуваються, бо це виявляється простором всієї сучасної Європи – толерантної і терпимої до російської агресії.

Остаточно всі крапки над «і» в такому болючому для усвідомлення переплітанні історичних подій з сучасністю, поставлені в сценах, що відбуваються в імперському аристократичному середовищі російського царя і, які розігруються у фойє, а не на сцені. Режисерка запаралелює імперську еліту і зібрання сучасного істеблішменту, приміром на Венеційському кінофестивалі, де лояльно ставляться до російської кінопродукції, від чого стає моторошно».

 За словами творців, вистава розкриває антигуманну суть Росії, яка несе свої імперські цінності крізь багато років, і закликає українців та європейців продовжувати боротьбу за свободу України та опір агресії. Водночас акцентує на тому, що “хороших рускіх” не існує.

«Майя Клечевська поставила «Дзядів» так, що п’єса має дуже чіткий, в хорошому розумінні, агресивний антиросійський дискурс, –  розповідає Ростислав Держипільський, директор-художній керівник Івано-Франківського національного драмтеатру. –  Я в черговий раз зрозумів, що в тому і є сила класики: сенси, які були закладені в тексти, написані ще тисячу років тому, чи 500, чи 200 років, дуже часто, на жаль, є актуальними і сьогодні. Міцкевич написав «Дзяди» у 1822-му, в той час, коли частина Польщі була в окупації під Російською імперією. Сам поет був змушений емігрувати – він  не перебував у Польщі на той час, тому що це було небезпечно. Режисерка зробила виставу максимально сучасною і  проукраїнською, про наших хлопців-полонених (за кордоном, зокрема в Польщі, цією виставою ми привертаємо увагу до наших полонених, до “азовців”). В оригіналі це польські студенти, які на той час скніли в російських тюрмах, а в постановці це українські полонені, які зараз сотнями перебувають у московитських тюрмах. У п’єсі йдеться про те, що польських дітей сотнями, кибитками вивозили в Сибір – і  ми знаємо, що сьогодні сотнями, різними правдами і неправдами, українських дітей викрадають, вивозять до Росії. Ми говоримо про те, що це геноцид української нації. Також у виставі дуже різкий дискурс проти Московського патріархату. Чітко показано, що він століттями був ярмом для української нації. Ми розуміємо, що це ще один із видів зброї, за допомогою якої впливали і продовжують впливати на українців. Відтак нашим основним меседжем є те, що сьогодні все російське вбиває. У виставі звучить багато російської мови, і це свідомий режисерський хід, щоб підсилити негативний ефект, адже ми розуміємо, що сьогодні мова є теж надпотужною зброєю».

Фото – Віталій  Грабар