Брат за/проти брата

Останнім часом наш театр демонструє особливу увагу до своїх прем’єр, не обмежуючись винятково анонсами самого факту перших показів та відповідною позначкою в афіші, а створюючи навколо майбутньої події відповідний контекст. Тенденція цікава і вдячна, з яскраво вираженою пізнавально-освітньою місією, адже зазвичай до цього процесу долучені суміжні мистецькі галузі. Так напередодні прем’єри «Братів» Національний театр ім. Лесі Українки запросив усіх охочих на лекцію кінознавця Андрія Алфьорова «Розкадровка: Вісконті у театрі Лесі». Звісно, певним чином вона також вплинула на бажання глядачів не лише мерщій замовляти квитки на прем’єру, але й порівняти  постановку Олександра Кобзаря, створену за мотивами сценарію фільму Лукіно Вісконті «Рокко та його брати», з кінооригіналом.

Ефект занурення в кіноестетику глядачам «Братів» забезпечив режисер. Щоправда, цей ефект часто превалював над структурою самої вистави, оскільки яскраві сцени, ефектні прийоми, виразні концептуальні висловлювання чергувалися з «провисаннями» сюжету, втратою темпоритму, надмірному тлумаченні певних думок… Іноді навіть складалося враження, що автори вистави спершу визначилися із обов’язковим хронометражем, який потрібно було витримати, і вже тоді почали заповнювати його сценічними ідеями, для втілення яких вистачило би на чверть або й на третину часу менше. Звісно, історія пані Розарії, яка, рятуючи своїх дітей від злиднів, вирушає до міста, де вже оселився старший син, може заслуговувати навіть на серіал, але театр таки має свої вимоги по концентрації подій-емоцій.

У місті взаємини між рідними людьми змінюються з шаленою швидкістю, долаючи життєві перешкоди, брати ризикують втратити себе або ж один одного. Власне, частково саме так і стається… Найдоказовішими на цьому шляху були Кирило Парастаєв (Сімоне) та Анастасія Митражик (Надя). Складні стосунки цих героїв, які стали виразною демонстрацією  відомого вислову про один крок від кохання до несприйняття, виявилися однією з найпереконливіших ланок сюжету – обидва актори грають так, що ця драматична, навіть руйнівна для Наді й Сімоне пристрасть не втрачає градусу емоційної напруги ні на хвилину. Відверто подивувала поява Ольги Гришиної в ролі наймолодшого брата Луки. Позаминулорічна прем’єра за Іваном Франком, де Ольга (роль Анелі) переконала найзатятіших скептиків, що перебуває у прекрасній професійній формі, стала для актриси новим багатообіцяючим стартом у цьому театрі. Але зараз до Гришиної-Луки питань вистачає: рефлексії  найменшого з братів майже завжди були гіпертрофованими, сам герой часто виглядав занадто нервовим, занадто наївним, занадто безпорадним… Наче протягом вистави постійно кудись мчав на омріяному велосипеді, щосили крутячи педалі, хоча ситуація спонукала до неквапливої, розважливої прогулянки. Але фінал з тим таки велосипедом, навколо якого зібралися всі брати, направду виглядав ефектно.

«Брати» – вистава, яка після незначної коректури форми має шанс стати однією з найпопулярніших у репертуарі театру. Тут цікаве візуальне рішення (автор – Олександр Білозуб), яке не лише працює на виразність кожної сцени (клітка для боїв, балкони-хідники, величезний прозорий куб, в якому бракує повітря), а й здатне сприяти балансуванню темпоритму. У травні прем’єрні покази вистави продовжаться, тож є нагода пересвідчитися в тому, наскільки виправданими будуть прогнози щодо її перспективності й зацікавленості  серед глядачів.