Мультикультурне майбутнє «Замку на горі»

Після 24 лютого формулювання «не на часі» в Україні набуло особливого значення. Звісно, із зрозумілих причин: концентруємо зусилля на перемогу над окупантами, а вже після перемоги зосередимося над роботою над помилками, знайшовши нарешті відповідь на питання про винних у розмінуванні мостів з Криму. Навіть не претендуючи на сумніви з приводу цього рішення, «ТКК» узяв на себе сміливість спробувати проаналізувати певні нюанси столичного театрального процесу в декораціях війни. Деякі очільники театрів на логічні запитання з приводу воліли відповідати занадто нервово та емоційно, часом скочуючись до образ на кшталт: «що ви взагалі розумієте у мистецтві театру і організації його діяльності»… (Це обурливо і смішно водночас, але тему нарцисизму, пихатості і патологічних заздрощів деяких театральних діячів розвинемо іншим разом).  Одним із тих, хто погодився сформулювати чіткі відповіді на не надто зручні питання – а події і реакція соцмереж на певні вчинки керівництва театру ляльок «Замку на горі» спонукали саме до таких – став його  директор-художній керівник Ігор Гулий. Навряд чи увесь колектив погодиться із саме таким викладом проблем, але «ТКК» дякує пану Ігорю за відвертість та готовий почути і озвучити інше бачення найсуперечливіших моментів у житті театру цього періоду.  

• Ігоре, восени виповнюється рік відтоді, як ви очолили «Замок на горі». Якби була можливість зазирнути в майбутнє і зрозуміти, що вже за кілька місяців доведеться визначатися з тим, якою має бути робота дитячого театру в декораціях воєнних дій, чи наважилися би взяти участь у тому конкурсі?
• Зараз, дивлячись на всі виклики, що постали перед театром та українською культурою загалом, я можу сказати, що ішов би на конкурс ще із більшою мотивацією.

Робота в умовах війни складна. У першу чергу тим, що подібне відбувається вперше за десятки років, немає передбачених алгоритмів дій у подібних ситуаціях, немає визначеного терміну закінчення кризи.

І саме зараз театру необхідне керівництво, що має досвід прийняття зважених, раціональних та іноді непопулярних рішень. Оскільки основною метою зараз є зберегти театр у довгостроковій перспективі.

Я щохвилини пам’ятаю про те, що ми маємо протриматися не 2-3 тижні, а набагато довше. Зберегти будівлю театру робочою, зберегти робочі місця, зберегти статус театру. Це означає необхідність постійно думати про скорочення витрат, про збереження коштів на господарчому рахунку,  адже деяких витрат неможливо уникнути навіть в режимі простою. Попереду ще опалювальний сезон. Будь-які імпульсивні або необережні дії можуть піддати КАТЛ ризику не вижити під час війни, а я не можу цього допустити.

Одночасно з цим ми шукаємо способи продовжувати виконувати свою високу місію: нести прекрасне, розраджувати та надихати.

Так, позиція директора-художнього керівника зараз зовсім не синекура, проте я на своєму місці. І я радий, що можу дати КАТЛу цей шанс. Ми обов’язково виживемо, і станемо кращими

• Наскільки тісною у перші дні повномасштабного вторгнення рф була ваша співпраця з департаментом культури? Чи звучали якісь рекомендації або ж розпорядження з приводу того, як має працювати чи не працювати театр, чи такі рішення довелося приймати особисто?
• У нинішній ситуації ніхто не застрахований від катастрофічних скорочень бюджетів або постійної загрози обстрілів. Кожен керівник комунального закладу має розуміти всю повноту своєї відповідальності за безпеку відвідувачів, а також за збереження довіреного йому підприємства.

Я підходжу до цієї задачі максимально серйозно. Театр – це не одноразовий заклад, тому я шукаю способи продовжувати дарувати світу мистецтво, але при цьому не дати театру вичерпати ресурс.

Щодо розпоряджень департаменту… Законом передбачено, що, цитую: «Керівництво діяльністю державних та комунальних театрів у порядку, встановленому їхніми установчими документами, здійснюється директором театру-художнім керівником, який, у свою чергу, згідно укладеного контракту, розпоряджається майном і коштами театру в межах наданих йому повноважень».

У найперші дні ми зробили все можливе для підтримки співробітників театру. У повному обсязі нарахували зарплатню, повідомили контакти, за якими можна звернутися, спитали про те, кому необхідна допомога, і надали її тим, хто потребував. Таких розпоряджень, звісно, не було. Але, на моє глибоке переконання, я, як директор, мав подумати про те, чи зможуть всі мої підлеглі забезпечити свої основні потреби, придбати бензин, орендувати житло. Саме тому, на зважаючи на ризик, не тільки я але і моя команда були присутні на роботі, починаючи з 24 лютого.

Департамент на зв’язку із нами, повідомлений про всі процеси і рішення, прийняті в театрі. Також вони роблять все можливе, для того, щоб оперативно повідомляти нам про будь-які зміни, наприклад, у фінансуванні.

• Чи була бодай якась можливість зберегти колектив театру? Відомо, що ваша колега з лівого берега Наталя Братусь такий варіант відшукала, вклавшись у той значно обрізаний бюджет, який зараз став реальністю для всіх столичних театрів.
• Можливість була реалізована в повному обсязі. Наразі в театрі не відбулося жодного скорочення – за усіма членами трудового колективу зберігаються їхні робочі місця. Радий чути, що моєї колезі це також вдалося.
• Зі скількома працівниками театру були поставлені на паузу трудові відносини? Прокоментуйте, будь ласка, обурення у соціальних мережах деяких працівників театру, контракти з якими були призупинені, з приводу того, що в той же час до вистав залучаються інші, позаштатні актори.
• Вкотре зауважую, що контракти всіх працівників є дійсними і тривають. Призупинені трудові відносини. Всі заяви щодо звільнень або розірвання контрактів із працівниками КАТЛ є або зумисною брехнею,  або нерозумінням базових понять трудового законодавства України.

А  для того, щоб відповісти на друге питання, необхідно відновити хронологію подій та обставини. Тож, надаю вам деталі. На початку повномасштабного вторгнення всім робітникам була нарахована зарплатня, через їхніх безпосередніх керівників була передана вся інформація та мій особистий номер для контакту.

На той момент в Києві або поруч знаходилися лише п’ятеро людей з творчої групи і п’ятеро людей з адміністрації. Решта – роз’їхалися Україною або навіть виїхали за кордон.

Згодом у місто повернулися ще декілька людей, зателефонували, спитали, чи ми плануємо щось благодійне. Я відгукнувся і 16 березня ми зустрілися ініціативною групою з метою організувати благодійні виїзні вистави у бомбосховищах.

Звісно, участь взяли лише добровольці, адже з морально-етичних міркувань я не міг викликати людей, які виїхали, піклуючись про свою безпеку. Зрештою, хіба я можу змушувати когось проявляти громадянську позицію?

Таким чином зібрався кістяк «Мистецького десанту» і 2 квітня ми зіграли першу виставу. Ця подія вийшла досить резонансною – нас показали навіть у національному телемарафоні. Проте, в той момент жоден з незадіяних у процесі учасників і досі не виявив ініціативи долучитися.

Лише після того, як через війну було скорочено державне фінансування зарплатного фонду і ми були змушені призупиняти трудові відносини, співробітники, яких це торкнулося, почали скаржитися.

Вони почали вимагати «порівну поділити гроші на всіх» (незалежно від рівня залученості до діяльності театру), «надати всім акторам роботу» (якої немає), а також звинуватили нас у тому, що, мовляв, «адміністрація не вийшла на контакт зі співробітниками» (що є вже відвертою брехнею).

Всі співробітники мали повідомлення від мене і контактний телефон, всі могли зателефонувати до бухгалтерії або відділу кадрів з будь-якими запитаннями. Нова завідуюча трупою вийшла з командою на контакт та передавала інформацію про можливу підтримку від іноземних колег, запитувала,  чи потрібна комусь допомога, тримала всіх в курсі щодо будь-яких оновлень.

У відповідь наші колеги бойкотували свою пряму керівницю, видаляючи її з робочого чату, вдавалися до прямих образ і погроз на її та на мою адресу, відмовлялися повідомляти своє місцезнаходження для табелювання.

Одночасно деякі з працівників пішли шляхом скандалів і наклепів, збуривши соцмережі особистими образами на мою адресу та брехнею про те, що когось нібито звільнили, про так звану «окупацію театру», про те, що відбуваються якісь незаконні оборудки, про те, що адміністрація «відмовляється іти на контакт».

Більше того, всі ці інсинуації були викладені у скарзі на мене, адресованій заступникові голови КМДА. У відповідь на запит від Департаменту щодо скарги я  надав офіційні роз’яснення щодо всіх пунктів цих вигаданих звинувачень.

Наприклад, щодо того, яким саме чином приймалися рішення про те, з ким будуть призупинені трудові відносини. Такі рішення приймаються раціонально. Вирішуючи, з ким  призупинити дію трудового договору, ми брали до уваги їхні характеристики, наявність дисциплінарних стягнень, стаж роботи в театрі, факт основного місця роботи, зовнішнього та внутрішнього сумісництво, перебування їх в м. Києві, на території України чи за кордоном на момент прийняття рішення про призупинення і можливість Театру забезпечити цих працівників роботою в найближчий час.

Після нашого листа Департамент, в свою чергу, надав роз’яснення авторам скарги. Проте, відповідь департаменту у соціальні мережі чомусь не потрапила.

Вочевидь, вона не вписувалася у створений брехливий образ «директора-мінотавра».

З початку вторгнення минуло шість місяців. За цей час частково змінився склад ініціативної групи, хтось з акторів виявив бажання приєднатися до нас, хтось, навпаки, відмовився в подальшому брати участь у благодійних виїздах. Ми обдзвонили тих акторів, що могли стати у нагоді, у тих виставах, що ми граємо. Актори саботували цю ініціативу, відмовившись навіть від розмови.

Зараз до нас приєдналося двоє артистів, що дивом виїхали з окупованого Херсону. Вони змушені були покинути роботу у рідному театрі через те, що категорично відмовилися співпрацювати з окупантами. Обоє є професійними лялькарями із величезним досвідом. До того ж, вони не займають нічиїх посад, нагадаю, нікого не було звільнено з театру. Отже, я вважаю, що як директор-художній керівник театру мав повне право та повноваження приймати рішення щодо приєднання цих людей до команди «Мистецького десанту».

• Чим зараз живе театр – де граєте вистави, як часто? Які спектаклі з репертуару – активні, а які довелося законсервувати до мирних часів?
• Оскільки показувати вистави у приміщенні театру зараз небезпечно – ми робимо виїзні благодійні вистави.

Власне, саме цей фактор і став вирішальним у виборі спектаклів, які ми зараз даємо. Нам потрібні були такі, декорації до яких можна вивезти і змонтувати будь де: на станції метро, в лікарні, в приміщенні якогось хабу.

На щастя, в театрі було декілька чудових постановок, які можна було адаптувати до виїздів. Саме вони зараз і є активними: «Котик та Півник», «Кіт у Чоботях», «Попелюшка» (реж. Н.а України, Ю.І. Сікало). Скоро плануємо відновити «Івасика Телесика» (реж. З.д.м. України С.М. Брижань)

Щодо вистав і репертуару «мирних часів»… Я не планую просто відновлювати те, що було в театрі до цього. Я прийшов сюди не просиджувати стілець у запилюженому кабінеті, продовжуючи використовувати радянську драматургію, випускати вистави, «списані» з диснеївських мультфільмів та ставити матеріал, що ставився десятки разів до того.

Я зачарований неймовірним потенціалом театру ляльок. Він дає фантастичні, необмежені можливості. Київський Академічний Театр Ляльок заслуговує на те, щоб вийти на сучасний європейський рівень – з використанням нових інструментів, форм та підходів – на те, щоб посісти гідне місце на театральному небосхилі.

Тож на місці українського театрального світу я б не розрахував на те, що після завершення війни КАТЛ просто відкриється та продовжить працювати як банальний «дитячий театр».

КАТЛ має потенціал стати дійсним мультикультурним хабом, цікавим як дітям, так і дорослим, як українцям так і іноземцям. Бути осередком нового, сучасного і сміливого лялькового мистецтва. Зараз моїм завданням є врятувати Театр, а надалі я планую його розвивати і осучаснювати: авторська драматургія, якісний і небанальний підбір тем, синтез різних видів театрального мистецтва, взаємодія з іншими культурними формами. Київський Академічний театр ляльок матиме нове, грандіозне ім’я не лише в Україні, але і в Європі.

• Розкажіть детальніше про виставу для дорослих, яку зараз репетирує театр.
• Якщо йдеться про виставу «Хедлайнер», то інформація дещо застаріла. Вистава вже готова і встигла побачити світ. Було проведено два благодійні покази, на яких ми змогли зібрати кошти для допомоги ЗСУ та нашим колегам-лялькарям в окупованому Херсоні.

Цей спектакль створювався як рефлексія на поточні події в Україні. Текст написаний драматургинею та стендап-комікесою Вєстою Гунченко.  Режисером вистави виступив Дмитро Драпіковський.

Звісно, ми не могли дозволити собі зараз продюсувати нову виставу – створювати ляльки, шити костюми, робити декорації – адже найпершим нашим завданням є збереження театру, збереження коштів на підтримування його хоча б у режимі простою. Саме тому вся вистава створена «на підборі», з того, що уже було в нашому розпорядженні.

Головною нашою метою було осмислити поточні події, дати глядачам розрядку та можливість видихнути. Також, не зважаючи на скрутне становище, це не змінює мого глобального погляду на художні перспективи театру. Отже, навіть у виставі, зробленій «на підборі», нам цікаво було змішати різні жанри, показати, що театр ляльок може бути сучасним і цікавим для дорослих.

Прем’єри, що виходять останнім часом у наших колег («Цап-ка-цап» в Молодому, «Шмата» у Львівському театрі ляльок) – показали, що ми дивимося в одному напрямку, піднімаємо актуальні питання та задіюємо актуальні формати. Нові покази «Хедлайнера» плануємо найближчим часом.

• За яких умов і коли «Замок на горі» планує запросити глядачів на свою основну сцену?
• Наразі, згідно висновку комісії, в театрі немає бомбосховища, яке відповідало б усім вимогам. Створення такого вимагає суттєвих витрат. Та без навіть найпростішого укриття ми не можемо дозволити собі працювати. Не маємо права ризикувати життями наших глядачів. А ризик великий: будівля знаходиться на горі, ще й в урядовому кварталі, поруч немає жодної інфраструктури (метро, пішохідних переходів, житлових будинків з укриттями тощо)

Найбільше наше бажання – знову відкритися і працювати у штатному режимі. Але так, щоби ця робота не піддавала ризику глядачів та не завдавала збитків театру. Ми робимо все, що від нас залежить. І відкриємося тоді, коли це буде безпечно та фінансово виправдано.