За лаштунками театру в умовах війни
Альтернативне бачення ситуації, що склалася в «Замку на горі»
Нещодавня розмова «ТКК» з директором-художнім керівником театру «Замок на горі» Ігорем Гулим викликала величезний резонанс у мистецькому середовищем. Найактивнішими учасниками обговорення стали, прогнозовано, працівники самого театру ляльок, які мають власне, відмінне від оприлюдненого бачення природи цього конфлікту. Слово – акторові Роману Молодію:
- Для початку хочу представитися. Мене звати Роман Молодій. Я актор вищої категорії в Київському академічному театрі ляльок і вдячний за можливість дати коментар стосовно інтерв’ю мого директора вашому виданню. Спробую бути максимально лаконічним і тезисно пройтися по кожній відповіді директора на запитання.
Отже:
“Ігоре, восени виповнюється рік відтоді, як ви очолили «Замок на горі». Якби була можливість зазирнути в майбутнє і зрозуміти, що вже за кілька місяців доведеться визначатися з тим, якою має бути робота дитячого театру в декораціях воєнних дій, чи наважилися би взяти участь у тому конкурсі?”
Хочу одразу наголосити на ситуацію, яка склалася під час конкурсу на посаду директора-художнього керівника та правомірності обрання пана Гулого на посаду. На даний момент апелювати до правомірності обрання, мабуть, не зовсім коректно, адже пройшло уже більше як півроку, але в контексті всього, що зараз відбувається в нашому театрі, не варто забувати з чого все почалося. Конкурсна комісія не дійшла остаточної згоди під час підписання фінального протоколу і кілька членів комісії відмовилися його підписувати. На відеозаписі конкурсу (який є в загальному доступі) спостерігається некомпетентність претендента під час відповідей на запитання комісії, які стосувалися специфіки мистецтва театру ляльок. Причому на відео яскраво видно як представники комісії, саме від департаменту культури, лобіюють інтереси Ігоря Гулого. Після призначення директором-художнім керівником, колективу його ніхто не представив, та і сам він жодним способом не познайомився. Для нас це було неочікувано і дивно, та все ж, не буду кривити душею, театр досить вдало провів новорічну кампанію. Всі ми, занурившись в процес, сподівалися на знайомство з ним після її завершення (адже пан Ігор, сам про це пообіцяв працівникам). Натомість почалися масові звільнення адміністрації без пояснення та причини, багато наших колег звільнилися без свого бажання, під тиском пана Ігоря. Знайомство директора з колективом не відбулося по сьогоднішній день.
“Наскільки тісною у перші дні повномасштабного вторгнення рф була ваша співпраця з департаментом культури? Чи звучали якісь рекомендації або ж розпорядження з приводу того, як має працювати чи не працювати театр, чи такі рішення довелося приймати особисто?”
«У найперші дні ми зробили все можливе для підтримки співробітників театру, – відповідає Ігор Гулий. – У повному обсязі нарахували зарплатню, повідомили контакти, за якими можна звернутися, спитали про те, кому необхідна допомога, і надали її тим, хто потребував. Таких розпоряджень, звісно, не було. Але, на моє глибоке переконання, я, як директор, мав подумати про те, чи зможуть всі мої підлеглі забезпечити свої основні потреби, придбати бензин, орендувати житло. Саме тому, на зважаючи на ризик, не тільки я але і моя команда були присутні на роботі, починаючи з 24 лютого».
25 лютого колективу дійсно було повідомлено у месенджері номер телефону директора і про можливість звертатися до нього у режимі 24/7. І нам дійсно виплачували зарплату у повному обсязі до певного моменту. Цим моментом стало скорочення фінансування від департаменту та переведення на простій, а далі призупинення трудових договорів. Хочу наголосити, що в одній із розмов, приватного характеру, директор з впевненістю зазначив, цитую «Навіть якщо фінансування буде 0%, ми зможемо сплачувати зарплату всім, за рахунок грошей, які театр заробив протягом новорічної кампанії, десь до кінця жовтня орієнтовно». На той момент це звучало дуже обнадійливо.
«Чи була бодай якась можливість зберегти колектив театру? Відомо, що ваша колега з лівого берега Наталя Братусь такий варіант відшукала, вклавшись у той значно обрізаний бюджет, який зараз став реальністю для всіх столичних театрів?»
Вважаю, що на це питання відповіді взагалі не було, адже наскільки нам відомо, колега пана Ігоря – Наталя Братусь знайшла способи грамотно налагодити роботу, з мінімальними наслідками для працівників. Відкрила театр під час війни і працює для дітей Києва на двох майданчиках. У нас же практично вся трупа на нулі (в нас уже звільнилося як мінімум двоє, бо не могли працевлаштуватися офіційно через призупинення). Левова частина творчого складу на призупиненні з середини квітня. Тобто більше 4-х місяців без зарплати.
«Зі скількома працівниками театру були поставлені на паузу трудові відносини?»
Знову ж таки, на це питання немає відповіді. Кількість, не кажучи вже кого саме призупинили і чим керувалися, не озвучено, хоча це важливо для розуміння ситуації, як у фінансовому, стратегічному, так і в творчому аспектах. А найбільше, і це моя суб’єктивна думка, “в аспекті збереження та підтримки працівників” усіма можливими способами.
«Прокоментуйте, будь ласка, обурення у соціальних мережах деяких працівників театру, контракти з якими були призупинені, з приводу того, що в той же час до вистав залучаються інші, позаштатні актори».
Що стосується, розголосу в соцмережах:
Так, дійсно, в кількох випадках прозвучали фрази про «звільнення», та запевняю, це виключно через «нерозуміння базових понять трудового законодавства» і емоції, а ще неочікуваність прильоту подібних звісток та відсутність комунікації напередодні з колективом і тими, кого призупинили, хоч, наскільки мені відомо, в новому законі не прописано, що дирекція має попереджати про таке заздалегідь. За кілька днів, розібравшись, всі все зрозуміли. Направду, шок і нерозуміння, в той момент зіграли, на моє глибоке переконання, ключову роль у подальшому розвитку подій. Але, аби коментувати далі розгорнуту відповідь пана директора, в якій він зокрема звинувачує частину колективу у “саботажі”, гадаю, доречно буде послухати мою особисту історію співпраці в той період з театром та «хронологію подій».
Я прибув до Києва 24 березня, рівно через місяць після початку війни. Наголошую, на той момент не мав жодної інформації від дирекції про відновлення роботи театру у будь-якій формі. В той же вечір, маючи телефон директора, адже він його передав у соцмережі через завтрупи (на момент передачі ще була колишня завтрупи, яку згодом звільнили), я зателефонував і запропонував спробувати організувати благодійні вистави для дітей, переселенців, постраждалих та ще кілька ініціатив, які на мою думку могли б бути корисними. Пан директор схвально відповів на мою пропозицію і зазначив, що в нього теж є подібні плани, і що він мене повідомить коли прийме рішення. Клас, подумав я, і…не пройшло і 2-х чи 3-х днів, як мені зателефонував один з акторів і сказав, що завтра «збираємося в театрі». На мої питання: «хто сказав»?, «на яких підставах»?, «хто бере участь»?, «які умови»?, «що робитимемо?» і «чому ти мене повідомляєш, а не безпосередній керівник мого підрозділу, чи, Боже збав, сам директор?» відповіді не було. Мовляв, приходь, все почуєш. До речі, про нову завтрупи, її нам в соцмережі теж представив один з акторів, тому, коментуючи директора і фразу «У відповідь наші колеги бойкотували свою пряму керівницю, видаляючи її з робочого чату, вдавалися до прямих образ і погроз на її та на мою адресу, відмовлялися повідомляти своє місцезнаходження для табелювання» скажу, що люди в час війни, хакерських атак, непоодиноких зламів акаунтів дійсно відмовилися спочатку спілкуватися з незнайомою людиною, яка запитує місцезнаходження…Наголошую, що “погроз” та “образ” не було! Так само, як «…тримання в курсі, щодо будь-яких оновлень» від нової завтрупи. Всі просто вимагали почути офіційно директора і роз’яснити ситуацію, бо банально боялися незнайомої людини в чаті колективу. Факт видалення з групи дійсно був, не заперечуватиму, але це радше акт убезпечення колективу, ніж наміреної агресії чи шкоди. Врешті, ситуація вирішилася, після того як директор передав повідомлення і підтвердив (через режисерку нашого театру, якій всі довіряли, і котра, до речі, весь час перебувала на зв’язку з трупою протягом місяця, сама проводивши переклички і т.п. майже щодня), що це офіційна інформація. З’явилася нова група, де і досі лише один раз на місяць, одна тема: «Перекличка: хто, де?“ Все! Більше ніякої інформації, а коли хтось, до прикладу, напише, що щось треба – або мовчанка у відповідь, або пряма переадресація до директора, бо цитуючи нову завтрупи: «я не компетентна, і це не входить до моїх посадових обов’язків».
Отака комунікація…
Тож, повернуся до зборів «мистецького десанту»…“Згодом у місто повернулися ще декілька людей, зателефонували, спитали, чи ми плануємо щось благодійне. Я відгукнувся і 16 березня ми зустрілися ініціативною групою з метою організувати благодійні виїзні вистави у бомбосховищах.” Не заперечуватиму, що я, ймовірно, був присутній не на першому, а вже черговому засіданні подібного утворення, але хочу наголосити, що про подібні збори більшість трупи в кінцевому результаті дізналися від мене, адже жодних, наголошую, жодних закликів та пропозицій від дирекції, ні до, ні після, не було!
Під час обговорення благодійної діяльності одразу виникло багато питань, наприклад:
– Чому актриса, котра знаходиться в Києві і може працювати, не залучається до вистави, в якій грає головну роль? Ба навіть не повідомляється про можливість? У відповідь, якась безглузда відмовка, типу: «їй треба відпочити». Хоча я прекрасно розумів на той час, що вона просто не подобається дирекції.
– Чому лише ті, хто зараз присутній на зборах, залучені до діяльності театру? І чому всьому колективу не повідомлено про подібну ініціативу? Адже, я був переконаний, ба більше, знав, що багато хто з моїх колег збирається з дня на день повертатися до столиці і з радістю виконає свою місію. Тим більше, якщо це стосується підтримки духу постраждалих у цей нелегкий час. У відповідь, нічого конкретного, а щось на кшталт: «У них є телефон директора, хай особисто телефонують!»
– На питання щодо нового режисера, та на яких підставах він зараз знаходиться і веде діяльність в театрі, відповідь була: «На благодійних». Хочу наголосити, що Катерина Лук’яненко, яка є режисеркою нашого театру, жодним чином не була повідомлена про плани дирекції, маючи можливість і бажання працювати.
На той момент я вирішив, що не хочу з першого ж дня знайомства виявитися «скалкою в дупі» для всіх зі своїми питаннями і нерозумінням, тому вирішив побути в ситуації і поспостерігати, що буде далі. Натомість, запропонував низку проектів для онлайн роботи театру (до речі, на основі ідеї одного з яких, потім була реалізована співпраця з ЛайфСелл, без мого відома і залучення до проекту, але претензій не можу висловити, бо я нічого не реєстрував). А також висловив пропозицію повідомити принаймні ту частину колективу, які не перебувають за кордоном і можуть в тій чи іншій мірі (онлайн чи наживо) долучитися до нашого «мистецького десанту». На жаль, чомусь, ця пропозиція була проігнорована…
Далі, трохи пропущу хронологію подій, бо нічого важливого до моменту прильотів «листів щастя» (так я називаю накази про призупинення трудових договорів), ситуація була стабільною. І тут важливо розуміти, що більша частина колективу, не знаючи про так звану «благодійну діяльність», спокійно собі була на вже звиклому простої, отримуючи своїх 66% (звична ситуація для тих, хто пережив 2 карантини), існувала в запропонованих війною реаліях і нічого злого, ганебного, підступного і підлого не задумувала, а навпаки, своїми силами створювала онлайн проект для дітей і почала знімати казочки.
Звістка про призупинення колег застала мене на репетиції. Далі події розвивалися досить стрімко:
– я в кабінеті директора прошу пояснити ситуацію, щоб зрозуміти що відбувається, адже, хоч в листах, надісланих на Вайбер, усе розписано в контексті законодавчої складової, але по той бік екрану смартфона у людей паніка, емоції зашкалюють і ніхто не може зрозуміти чому раптом так сталося. Коментарів у групі театру ніхто не дає і, звісно, починається так званий «срач». Люди всіляко висловлюють свої думки, бачення, і подекуди, агресивно реагують на фразу «…компенсацію виплатить держава-агресор». Я не сперечатимуся зі словами директора про «…особисті образи», це дійсно мало місце. Та водночас пробую пояснити йому, що все це через те, що офіційно (а це якраз зазначено в повідомленнях про призупинення) діяльність театру призупинено, натомість всі вже в курсі, що ми граємо вистави на виїзді, тобто, у людей когнітивний дисонанс. Крім того, багато хто з тих, кого призупинили, не мали іншого доходу окрім театральних окладів, а отже, залишилися ні з чим. Пробую донести те, що в нас є кошти на балансі, і згадуючи вище наведену цитату директора про «…100% до октября», пропоную використати їх, але з нових слів директора: “їх вже не можна використовувати, департамент заборонив». Врешті кажу йому, що так як ми ведемо «благодійну діяльність», то я б хотів передати свої 66% простою актрисі з двома дітьми, а сам можу грати справді благодійно. Але в той момент п. Гулий чув вже лише своє ображене еґо і відповів, що я можу написати заяву на призупинення, але кому він віддасть ці гроші, вирішувати йому (ну, має право, але аж ніяк не моральне). Одним словом, я глибоко сумніваюся в тому, що “Такі рішення приймаються раціонально. Вирішуючи, з ким призупинити дію трудового договору, ми брали до уваги їхні характеристики, наявність дисциплінарних стягнень, стаж роботи в театрі, факт основного місця роботи, зовнішнього та внутрішнього сумісництво, перебування їх в м. Києві, на території України чи за кордоном на момент прийняття рішення про призупинення і можливість Театру забезпечити цих працівників роботою в найближчий час.” “Більше того, всі ці інсинуації були викладені у скарзі на мене, адресованій заступникові голови КМДА. У відповідь на запит від Департаменту щодо скарги я надав офіційні роз’яснення щодо всіх пунктів цих вигаданих звинувачень.”
Лист до департаменту теж був, але не в контексті доносу, а лише в якості спроби зрозуміти, щоб хоч хтось з керівництва пояснив, що відбувається, бо пояснень від дирекції не було ніяких , окрім як «у них есть мой телефон, могут набрать і спросить». І відповідь департаменту, хоч і не задовольнила нас (бо не містила в собі конкретних відповідей на запитання, а було лише клішем подібних бюрократичних пояснень), та все ж ми опублікували її в соцмережах, хоч директор каже, що: «Проте, відповідь департаменту у соціальні мережі чомусь не потрапила. Вочевидь, вона не вписувалася у створений брехливий образ «директора-мінотавра»
Але це пусте в контексті того, що відбувалося далі…
«Они ко мне на коленях припозут и будут проситься обратно, и я еще подумаю брать ли их», «Мне не важно кто будет работать, они сделали свой выбор, у меня на конкурсе на место будет 30 человек, спорим?» До речі, я таки посперечався на пляшку віскі з ним, та як справжній дипломований менеджер, він докинув після суперечки: «ви не учли одного, это не обязательно должны быть кукольники…» і єхидно усміхнувся…я ще можу довго цитувати нашого керівника, навіть під присягою, адже, на свій сором, брав участь у класичних театральних посиденьках – святкуваннях показів вистав. У театрах це не рідкість, правда такого цинічного відношення, такої ненависті до людей, яких ти навіть не знаєш, а головне бажання знищити («с ними ни один театр работать не будет, вот увидете») я ще не бачив. Чому я залишався на цих посиденьках? З однією метою: комунікація, адже іншої можливості комунікувати не було. А коли свято доходило до «апогею» всі маски були зняті, і можна було зрозуміти справжні наміри…про них я можу лише коротко і суб’єктивно висловитися. Але, трохи згодом…І при кожній нагоді я нагадував, просив, переконував, що все можна вирішити по іншому. До речі, фраза про «порівну всіх поділити коштами», це пряма апеляція до моїх слів, але викривлена і перекручена. Я дійсно пропонував, окрім фінансування з нашого театрального балансу, який чомусь ми можемо використовувати лише на господарську частину, через заборону департаменту (яке відношення департамент має до тих грошей, я так і не зрозумів, хоча не буду спекулювати, бо не бачив ні офіційного підтвердження, ні спростування цих слів, мені чомусь не хочуть без всілякого роду звернень показувати будь-що), ще й перевести всіх на простій, і дозволити людям самим обрати чи займатися благодійністю, чи ні. На той момент я знав, що приблизно 400 тис. виділяє держава, як мені казали 100 тисяч іде на утримання наших мобілізованих (хоча це і близько не так, адже 4 мобілізовані, отримували в середньому не більше 15 тисяч в місяць, згідно своїх окладів). Отже, припустимо лишається всього 300 тис. на, приблизно, 100 чоловік колективу, порівну по 3000 тисячі, так. Але я не повний дурень, бо розумів, що є люди, які виїхали закордон і є ті, хто може в цих обставинах відмовитися від будь-яких грошей і добровільно піти на призупинення, адже має інші способи заробітку, таким чином кількість зменшується. Тай взагалі, в моїх пропозиціях йшлося про оплату згідно посадових окладів з урахуванням у відсотковому співвідношенні, згідно із зменшенням фінансування. На прикладі мене, якщо я отримував, в середньому 13 тисяч, то при скороченні фінансування на 60 відсотків мав би отримувати 5200 грн., а так як ми на простої то 3432 грн. І так, кожен, згідно цієї формули… Може здатися, що це абсурдно, але ці гроші приходили б точно і людина могла б принаймні на щось розраховувати, а в ситуації з рішенням нашої дирекції – хтось отримує, а хтось нічого не отримує. Наголошую, багато керівників театру використали різні законні способи, аби максимально вберегти своїх працівників, наша ж «команда 24/7» пішла шляхом найменшого супротиву. Так, я можу помилятися, і бути геть не правим, але не сперечався би лише в одному випадку, якби мені надали доступ – а я звертався до бухгалтерії – до документів про розподілення бюджетних коштів, але таке враження що це гриф «секретно» і без запиту юриста нічого не дізнаєшся.
І останнє, в цьому довгому коментарі на довгу відповідь директора: я не чув, що комусь пропонували чи хтось відмовлявся долучитися до благодійної діяльності театру, адже постійно комунікую із працівниками театру. Знаю одне – я 2 місяці пробув із «мистецьким десантом», відіграв не одну благодійну виставу (навіть отримав за це офіційну подяку), брав участь у створенні вистави «Хедлайнер», зіграв в ній головну роль, а коли в день прем’єри решту з моїх колег «призупинили» (решту зі списку тих, хто підписав звернення до департаменту), зрозумів все для себе остаточно. В дирекції майже всі карти на руках, цинізм зашкалює, методи дійсно ганебні і я не хочу більше це терпіти! Чому раніше не пішов? Банально, я з колегами, які на призупиненні, створили неофіційний фонд театру, на який перераховував свою зарплатню, і до речі, частина моїх, на той момент працюючих на простої колег, також це робили. Дехто відмовився, але це вибір кожного, тому засуджувати не маю права. Таким чином, ми хотіли в критичних ситуаціях, які могли скластися у кожного з нас, оперувати хоч якимись коштам і мати можливість допомогти при потребі! Директор, на мою пропозицію долучитися до цієї ініціативи, чи особисто, чи грішми з балансу театру (досі не розумію, що нам там зараз оплачувати, адже кількість витрат на воду, світло, туалетний папір ітд., скоротилася в рази, бо основна діяльність призупинена) відмовився, цитувати вже не буду. Чому зараз я не там? Бо мене призупинили у відповідь на те, що я вийшов у фіналі вистави в футболці на підтримку наших колег, які воюють і тих, хто на призупиненні.
А ще тому, що висловив свою незгоду з політикою керівництва – і в той же день був призупинений.
Наголошую, я не відмовлявся грати і надалі благодійно, лише попросив про три речі:
– офіційно повідомити весь творчий колектив про можливість долучитися до благодійності;
– перервати призупинення трудових договорів з моїми колегами, бо вважаю неправильною нашу вибіркову «благодійність за 66%» або принаймні провести ротацію кадрів;
– надати мені інформацію стосовно цільового розподілення коштів.
Також написав після призупинення офіційне звернення до дирекції, на яке отримав таку ж офіційну відповідь. З моїм колегою, який мене підтримав, і теж грав та створював виставу, вчинили ще цинічніше: викликали на репетицію аби ввести на мою роль, а коли він сказав, що не буде цього робити, бо Роман не відмовлявся грати благодійно, одразу ж, через 10 хв., коли він піднявся до адміністрації написати заяву про відпустку, повідомили, що йому вже, з цього ж дня (нагадую, його викликали на репетицію в цей день) призупинили трудовий договір також. Ще на одного колегу, і це моя суб’єктивна думка, взагалі тиснули, мовляв, або вводитися у виставу або призупинення. Правда, він вчинив достойно, мудро і написав заяву на відпустку, а потім на відпустку за власний рахунок, таким чином уникнувши призупинення.
Зараз до нас приєдналося двоє артистів, що дивом виїхали з окупованого Херсону. Вони змушені були покинути роботу у рідному театрі через те, що категорично відмовилися співпрацювати з окупантами. Обоє є професійними лялькарями із величезним досвідом. До того ж, вони не займають нічиїх посад, нагадаю, нікого не було звільнено з театру. Отже, я вважаю, що як директор-художній керівник театру мав повне право та повноваження приймати рішення щодо приєднання цих людей до команди «Мистецького десанту».
Є ще двоє акторів, яких долучили до роботи театру, але в мене язик не повернеться сказати, що це неправильно, адже ці люди наразі в гірших обставинах, ніж будь-хто з нашого колективу. Але, знову ж таки, наші колеги (як мінімум двоє звільнилося через неможливість офіційно працевлаштуватися, бо основне місце роботи – театр) звільняють ставки, на них беруть незнайомих людей в той час як діюча трупа театру, окрім обраних, залишається за бортом. Дивно, як мінімум.
Далі, теми «банального театру ляльок», «врятування театру ляльок» та «грандіозне ім’я не лише в Україні, але і в Європі» розлого коментувати не бачу сенсу, бо:
– банальним театр давно перестав бути, в першу чергу завдяки нашим режисерам, які є висококласними, освіченими професіоналами, з неабияким креативним доробком, нагородами і визнанням (хоч вони ще зовсім молоді) усією театральною спільнотою України;
– рятувати його не треба, бо він лише кілька років, як почав мислити і діяти самостійно і по-новому, пробуючи і шукаючи нові методи виразності та підходи до залучення нової аудиторії. І все йшло досить непогано, проте обставини (карантин, а згодом війна) не зовсім сприятливі останнім часом;
– грандіозне ім’я, це благородна і висока мета, я її підтримую обома руками! Але спочатку варто би було познайомитися з колективом.
P.S. Дякую, за можливість висловитися альтернативно. Хочу зазначити, що все сказане мною жодним чином не спрямоване на «омінотаврювання» директора-художнього керівника. Я лише хотів пояснити певні причинно-наслідкові зв’язки та достукатися до здорового глузду тих, хто може посприяти урегулюванню ситуації, бо прекрасно усвідомлюю її нетиповість та складність. Всю відповідальність за сказане та написане мною, покладаю виключно на себе і готовий, якщо до цього дійде повторити сказане під присягою. До речі, я пропонував директору в коментарях до статті зустрітися на публічних дебатах, але миттєво був заблочений, а коментар видалений, зрештою, як і подібні коментарі всіх моїх небайдужих колег, і не тільки колег, а просто не байдужих людей…
На моє глибоке переконання, було б неправильно допустити, аби наші захисники повертаючись додому після перемоги, застали тут ту саму ситуацію безкарності, свавілля і цинічності чиновників різного рівня, що користуючись моментом та прикриваючись благородними цілями – «справляють бал під час чуми». Марк Аврелій, колись сказав до сенату: «Помста за власні образи ніколи не йде імператору на користь; чим більше вона заслужена, тим суворішою вона здається». Правда переможе – тому так приємно її говорити.