Холодний лід пахне теплим морем

Однією із найпоказовіших професійних чеснот драматурга є його хист зафіксувати головну ідею свого твору у кількох репліках, розташувавши їх у різних частинах п’єси. Аби глядач, вирушаючи за сюжетом-дороговказом, неодмінно закарбував для себе саме це висловлювання. При чому, не обов’язково цей процес має бути злагодженим і одностайним: зрештою, індивідуальність кожного у глядачевій залі гарантує прискіпливу увагу до певної думки однієї групи театралів, тоді як інші «спіткнуться» об зовсім іншу  репліку. У п’єсі литовської драматургині Лаури Сінтії Черняускайте «Ковзанка» таких контекстуально знакових фраз вистачає. І режисер Дмитро Леончик подбав про те, аби жодна із них не загубилася, не втратила своєї експресії і важливості для окремої мізансцени та вистави загалом. Але більшість, напевне, все ж таки збереже в пам’яті слова героїні Віталіни Біблів: «людина мусить сама подолати своє виття…»

Дмитро Леончик вибудував «Ковзанку» на контрастах. Ось тільки при всій очевидності такого принципу глядачеві доведеться визначатися, до якого з протилежних понять пасуватиме слово, яке для цього визначення буде ключовим. Море і лід – здається, все зрозуміло, асоціації множаться стрімко і безапеляційно: тепло і холод, живе і мертве, рух і скутість… Але якщо замислитися над тим, яке із цих слів гармоніюватиме з визначенням «життєдайне», то відповідь не настільки очевидна, як здається на перший погляд. Оскільки для моря воно занадто прогнозоване і банальне, а лід – це ж не просто замерзла вода… А… злітна смуга, яка все ще чекає на пілота, що нині змушений займатися лише звичайними земними справами. Це простір для шліфування навичок балансування, які важливі не лише для фізичного,  й емоційного стану людини. Лід – це про те, що коли ти падаєш, то потрібно підніматися, навіть якщо біль пронизує наскрізь. Незалежно від того, чи простягнув тобі хтось руку допомоги…

«Ковзанка» – історія про кохання та емпатію, маркована дещо легковажним визначенням «хвилювання на одну дію». Насправді ж у цьому сенсі більш справедливо звучало б щось на кшталт «посібник із коханнєзнавства для представників різних поколінь». І від того, наскільки виразно і переконливо була подана кожна глава, залежало, наскільки прогнозованою з позиції автора буде реакція глядачів. Дмитро Леончик мав доброго співавтора – художника Богдана Поліщука, автора ідеї ковзанки-злітної смуги з колом по центру і прозорою стіною, що раз-по-раз опинялася між героями, ініціатора появи на сцені величезного холодильника-вітрини,  останнього прихистка, капсули для колись шаленого почуття… При цьому він надзвичайно уважно поставився не лише до вбрання героїв, але й до найдрібніших деталей, які допомагали точно фіксувати найменшу зміну емоційного стану. (Це десь в іншій виставі червоне намисто зазвичай – просто червоне намисто, у «Ковзанці» ж за шкалою сексуальності йому поступаються навіть червоні колготи). Пошуки себе і пошуки людини, без якої ти знову і знову втратиш себе, – у виставі, як і в житті, ці процеси не просто перетинаються, а зливаються в єдине ціле.

До вистави залучені «золоті» Віталіна Біблів, Христя Люба, Інна Скорина-Калаба, Артем Пльондер, Дар’я Пльондер, Антон Соловей та запрошений актор Малого драматичного театру Юрій Кулініч. Жодного героя «Ковзанки» не можна назвати стовідсотково щасливою людиною – так у п’єсі, так і у виставі, – але цей спектакль із категорії тих, що залишають по собі відчуття душевного спокою. Після перегляду якого думки линуть таки до теплого літнього моря…