Відповісти гріхом на гріх…

Ця вистава цілком могла би поповнити список вистав, які так і не з’явилися на українській сцені через повномасштабне вторгнення російської федерації. Не в останню чергу цього не сталося через те, що режисер Давид Петросян не капітулював перед власними сумнівами щодо того, чи потрібно взагалі далі працювати із цим текстом, а вирішив переосмислити свої попередні напрацювання. У результаті чого, за словами режисера, ця  історія в його уяві постала помітно аскетичнішою, кількість персонажів скоротилася, а увага до стосунків головних героїв навпаки посилилася.

 «Візит» Давида Петросяна має терапевтичний ефект з … протилежним очікуванням результатом. Протягом понад півстоліття  п’єса Фрідріха Дюрренматта тримала увагу професійної спільноти у тому числі і завдяки універсальній на всі часи темі кохання, яке мусить проходити випробування часом, обставинами, доводячи свою справжність або ж хибність. А чи було воно, те кохання, якщо колишній об’єкт обожнювання сьогодні – людина без серця, ница душа з тугим гаманцем? Так, колись її зрадили, але ж хіба між сильними почуттями і здатністю прощати не стоїть знак «дорівнює»? Аби знайти відповідь на ці питання, Давид Петросян разом з художницею Даниїлою Колот перетворюють сцену на величезний гардероб: одяг-роба, одяг-образ, одяг-захист, одяг-пам’ять…Оболонка… Червоне вбрання жінки-вамп Клер Цаханасян (Наталя Сумська) змінює на бронзові обладунки повелительки якщо не світу, то містечка Гюллен точно. Мешканці якого й поставили цю людину на постамент. Ось тільки бронза у порівнянні зі справжніми почуттями виявилася занадто крихкою, ненадійною, вона не рятує і пам’ятник розсипається на окремі фрагменти… Відповісти своїм гріхом на його гріх – заради цього тривала багаторічна трагедія красуні Клер, заради цього минуло її життя…

У виставі цікаво спостерігати за роботою акторів, особливо виконавців головних ролей. Наталя Сумська зібрала у своїй Клер стільки емоцій і досвіду кількох поколінь жінок, що  вистачило би не на одну героїню зі схожою історією. Втім, очевидно, що актриса показово фіксує теперішній стан пані Цеханасян: незмінний метал у голосі, показова сухість та офіційність у спілкуванні, жодного співчуття, цілеспрямований прагматизм,  глядачеві треба докласти неабияких зусиль, аби уявити, що вона колись була щирою, закоханою по вуха наївною дівчиною. Герой Олексія Богдановича – навпаки, з віком втратив свій лоск і харизму, зневіра охопила його душу, сьогодні він переживає за своє життя і дуже приблизно згадує минуле…

Напевне, чимало театралів «зі стажем» порівнюватимуть виставу Давида Петросяна із «Візитом старої дами» Сергія Данченка. Між цими двома постановками – півстоліття різниці і, окрім сюжету, за великим рахунком, немає нічого спільного. Але у цьому контексті варто вкотре визнати, що на роботу з одним і тим же текстом впливають не лише особисті уявлення і творчі пріоритети режисерів, але і той період в історії країни, учасниками та сучасниками якого вони є.