Вендета, що не відбулася

Цей спектакль починається як стовідсоткова комедія: у гримерку до відомого диригента заходить дивакуватий прихильник у кумедному капелюсі і з букетом троянд. Розсипаючись у компліментах, він поводиться дуже прогнозовано як для такої ситуації – просить автограф. Потім приходить ще раз уже з новим букетом і цього разу йому потрібне фото маестро для дружини Анет… Потім ще раз… А коли глядач уже налаштувався на смішну історію, заодно дивуючись, чому ж жанр спектаклю означений як драма, цей недоладний чоловік раптом телефонує рідним музиканта і говорить, що той затримається. Далі зачиняє двері кімнати на ключ і … з потішного простака перетворюється на безкомпромісного шукача правди.

Сюжет п’єси французького драматурга Дідьє Карона сягає років другої світової війни. Коли теперішні герої були підлітками, мали інші прізвища і перебували на різних ідеологічних та соціальних позиціях. Один – син коменданта Аушвіца, інший – син в’язня цього концтабору. І сьогодні Дінкель (Станіслав Москвін) прийшов до Міллера (Олег Замятін), аби показати тому фото, яке доводить: саме він позбавив життя його батька, вистреливши в нього через те, що скрипаль сфальшивив… Фальшива нота забрала у в’язня-музиканта життя, у сина – батька,  змусила Міллера ретельно підкоригувати свою біографію, аби не залишалося жодного доказу того, що тоді на курок натиснув саме він. Здавалося б, така очевидна історія про біле і чорне, в якій не може бути ні напівтонів, ні виправдань, ні пом’якшувальних обставин. Та автори вистави переконують, що ця очевидність має чимало «але»… Вистрелити у в’язня сина примусив батько, якого переляканий хлопчак слухався в усьому. Дінкель же, аби поставити крапку у цій історії, витрачає роки свого життя на пошуки доказів, але йому так і не стає мужності це зробити. А незаряджений, як потім з’ясується, пістолет переходить від одного до іншого, і кожен має вагому причину, аби натиснути нарешті на курок… Домогтися покаяння чи покарати?… Покаятися, перекресливши життя своє і своєї родини, чи в одну мить позбавитися від цього непроханого гостя, зрештою, ніякого ризику, у даному випадку аргумент про самооборону виглядав би досить переконливо…

Один – син коменданта Аушвіца, інший – син в’язня цього концтабору

Умовна гримерка маестро Міллера стала епіцентром подій, які, мабуть, формувалися протягом усього існування людства. Саме тому – величезне, на всю сцену вікно, за яким тихо, як і багато років тому, іде лапатий сніг… прочинене у Всесвіт… межа між минулим і теперішнім (художник – Олена Дробна). Розсипані букети квітів – їх багато разів дарували Міллеру і, ймовірно, жодного разу не поклали на могилу музиканта, який сфальшивив у «Маленькій нічній серенаді» Моцарта. І полосата роба, яку приніс Дінкель своєму опоненту…

Вибудовуючи цю драму із різних за своєю формою та смисловим наповненням деталей, і постановники Михайло Рєзнікович та Кирило Кашліков, і актори демонструють величезну довіру до глядачів, залишаючи їм право самим визначитися, кого і настільки тут треба засуджувати. Зрештою, є у цій виставі сцена, яка значно переконливіша за всі  вербальні взаємозвинувачення та виправдання героїв:  обидва вони разом беруть до рук умовну скрипку і разом «виконують» ту саму мелодію…