Трагікомедія про вареники по-італійськи

Однією з позитивних особливостей в новітній історії українського театру є те, що він намагається активніше інтегруватися у  європейське театральне мистецтво. Лідером цього процесу є, безумовно, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. Керівник якого Стас Жирков не лише має у своєму творчому портфоліо постановки в європейських театрах, але й залучає до роботи на українській сцені колег з інших країн.  «Сімейний альбом» в Театрі драми і комедії на запрошення Стаса Жиркова поставив італієць Маттео Спіацці. Який зажив слави режисера активного (ставив в Італії, Австрії, Польщі тощо),  неординарного і творчо зухвалого: відомо, що заснований ним театральний проєкт Cantieri Invisibili залюбки оперує найрізноманітнішими жанрами, від клоунади до комедії дель Арте. Українському театру сміливих сценічних пошуків часто бракує, тому запрошення Маттео Спіацці у цьому контексті виглядало багатообіцяюче. Очікування театральної спільноти режисер виправдав сповна: в афіші Театру драми і комедії з’явилася безпрецедентна за своїм форматом вистава, аналогів якій у зведеному театральному репертуарі столиці (і не лише) годі шукати.

«Сімейний альбом» увійшов до рейтингу «Київський рахунок» і взяв участь в International Online Theatre Festival 2020.

Трагікомедія про вареники та 90-ті – так визначено жанр вистави – наштовхує на підозру, що італійський режисер, можливо, своє дитинство провів у якоїсь радянської бабусі в «хрущівці». Що, звісно, не відповідає дійсності. Тоді припущення змінюється логічним запитанням: як йому вдалося так точно, на ментальному рівні відтворити життя звичайної радянської чи пострадянської родини? Звідки він дізнався про звички на рівні рефлексів, які можуть ідентифікувати хіба пострадянські люди? Як зміг відчути приреченість трьох поколінь, що змушені жити разом під одним дахом, радіти дрібницям – чарчині, «сльозоточиво-сопливим» серіалам, запаху парфумів, візиту сусідки, тим же вареникам – і попри все берегти найцінніше… Хоч воно і залишилося в минулому. Вистава без слів,  без змоги зіграти за допомогою міміки: актори – в масках. Незвично, а водночас виразно і глибоко, з неодмінними спогадами, різними і чимось схожими для всіх глядачів. Режисер створив спектакль, де слова зайві, вони би тут просто заважали. Маски тут – не лише сучасна варіація  італійської комедії дель Арте, а й цілком осмислений прийом в контексті вистави. Маски нині ми носимо всі, усвідомлено, вимушено, для захисту, постійну або змінні. І лише ті, хто відійшов у інший світ, такої потреби не мають ( коханий Бабусі, який залишився на війні, приходить до неї без маски).

На сцені – предмети побуту, добре знайомі людям середньо і старшого віку: старенький холодильник, застелений клейонкою стіл, який бабуся щедро присипає борошном, аби розкачувати тісто, з червоної жерстяної банки, маленький кухонний телевізор,  крісло і торшер… Але родзинкою сценографії від Юрія Ларіонова стали шпалери, такі впізнавані за малюнком і у потрібний момент за допомогою світла стають наче невагомі, схожими на натягнуте на рамки мереживо. Стіни, крізь які не лише все чути, але й усе видно. Художниця Христина Корабельникова, одягаючи героїв,  попіклувалася, аби глядач чітко розумів, про який саме час ідеться: тут і рожеві лосини, і характерного фасону та кольору спортивні костюми, і татова майка-алкоголічка, і мамина величезна строката сумка у клітинку… Маски ж, виготовлені Марією Погребняк, можна демонструвати як приклад найвищої майстерності, тут продумано все, від емоції, властивій конкретному герою, до глибини зморшки на лобі.

Формат вистави визначив набір засобів виразності на сцені – рухи, жести, хода… Якими актори оперували органічно і переконливо. Сварки чоловіка й дружини, дорослішання внука, який приводить додому дівицю, сцена, коли бабуся іде з життя разом зі своїм коханим – жодних питань чи непорозумінь стосовно того, що і як відбувається, яке емоційне забарвлення того чи іншого епізоду. Водночас актори продумували поведінку й темперамент свого героя, виходячи з його характеру й особливостей тодішнього життя. Так мама (Тетяна Круликовська) збираючись на роботу , влаштовує перед дзеркалом справжню інтермедію, якій позаздрить найдосвідченіша клоунеса. Взагалі ж акторів, не володіючи інформацією з програмки, впізнати нереально. І лише коли  вони у фіналі знімають маски – захват глядачів від вистави перетворюється на щире здивування. Особливо коли маску бабусі знімає Олег Стефан.

«Сімейний альбом» однозначно має бути присутнім у списку  найкращих вистав України. Постановка надзвичайно цікава з точки зору сприйняття й нетипова для українського театру, це новий досвід для акторів, які особисто пересвідчилися і переконали глядачів у тому, що один виразний жест може бути значно зрозумілішим, ніж сотні слів.