Щирість проти соціальних канонів

Класика від режисера Івана Уривського – багаторічний тренд сучасного українського театру, який, з усього, має прекрасні перспективи залишатися актуальним ще досить довго. На відміну від більшості своїх попередніх робіт, створених за творами, які є досить поширеними на українських театральних теренах  – «Украдене щастя», «Одруження», «Перехресні стежки» – для своєї першої вистави у Театрі імені Франка режисер обрав п’єсу Панаса Мирного «Лимерівна». Яка хоч і належить до золотого фонду української драматургії, має значно скромнішу кількість сценічних втілень. Тема соціального статусу як перешкоди коханню в українській народній творчості завжди була однією з найпопулярніших. У Панаса Мирного вона набула нових яскравих нюансів, які режисер мав не лише розкодувати, але й адаптувати до сприйняття сучасним глядачем.

Живе проти штучного, щирість проти соціальних канонів, люди, народжені літати, про тих, хто звик плазувати від народження – Камерна сцена імені Сергія Данченка волею режисера перетворюється на ринг для протистояння цих антагоністичних понять і явищ. Протягом усієї вистави глядача не полишає відчуття, що він є свідком якогось божевілля, адже в нормальному житті така ситуація виглядала би просто абсурдно. Текст героїв у виставі  відрізняється від п’єси «Лимерівна» – Уривський не з тих режисерів, хто залишає на сцені першоджерело від першої до останньої літери, – натомість режисер пропонує відчути цю трагедію через образи і характери. Тому Лимериха тут – напівбожевільна п’яничка, яка по своєму любить дочку і намагається влаштувати її долю. Наталка – «пташка», легка, мов зіткана із повітря, для неї життя – це кохання і небо, а не умовна золота клітка у багатій хаті Карпа…

У виставі маємо ще одне підтвердження відомої істини про те, що все геніальне – просто. Солома як основа художньої ідеї (автор сценографії – Петро Богомазов). Вона була колись уособленням життя: на зелених пружних стеблах дозрівало жито. Нині може бути  бути як ознакою багатства (солому тримають господарі, які мають худобу), так і побутовим атрибутом злиднів (на соломі сплять бідні люди, витрушуючи потім її з одягу)… А ще з неї виготовляють опудала, щоб відганяти птахів. (Такі опудала нагадує родина Кнурів і на опудало ж вони намагаються перетворити Василя, просунувши палицю через рукави його свитки). І солом’яних ляльок, бездушних, безкровних,  якою стає  Наталка після вимушеного заміжжя. Пластика від Павла Івлюшкіна влучно доповнює загальну картину вистави. Народжений повзати літати не може – ця думка, на якій постійно наголошує режисер, прекрасно відтворена також і в хореографії.

Як переконують дослідники театру, свою п’єсу «Лимерівна» Панас Мирний написав для Марії Заньковецької. Водночас молода акторка Марина Кошкіна, щойно прийшла до Національного театру імені Франка, Наталка – одна з перших її серйозних ролей на кону франкіців. В її роботі навіть найпильнішому глядачеві годі шукати бодай  натяку на розгубленість чи невпевненість, свою Наталку вона веде цією історією чітко і переконливо, відкриваючи певні риси характеру своєї героїні саме тоді, коли цього потребує та чи інша мізансцена. Гадаю, ця роль у виконанні Марини отримала би високу оцінку і Панаса Мирного, і Марії Заньковецької)

Безумовно, новий досвід отримала для себе Татяна Міхіна (Лимериха) – красуня актриса перевтілилася у потворну зовнішньо і внутрішньо людину, яка давно опинилася на узбіччі життя і втрачає крихти волі, тільки-но бачить перед собою склянку з горілкою. Владна Шкандибиха (Олена Хохлаткіна), здається, увібрала в себе найпоказовіші риси всіх свекрух української літератури, саме така матір, жорстка і безкомпромісна, може виховати  недоладного тюхтія Карпа (Віталій Ажнов), мерзенного й огидного.  По новому відкрили для себе улюбленого актора шанувальники Дмитра Рибалевського: героїчні образи в його акторському портфоліо прекрасно сусідують з таким ось Кнуром, який, повністю виправдовуючи своє прізвище, давно живе тваринними інстинктами і жувальними рефлексами.

Це сучасна, видовищна постановка, в якій українська класика набула нової форми, запропонована режисерська концепція отримала бездоганне акторське втілення, а кожна складова вистави – сценографія, музика, пластика тощо – точно і переконливо працюють на спільну ідею.