Роза Фреліх знову на сцені

Сиділи-сиділи, так зате ж висиділи! Саме так, зі щирою пошаною оптимізму незабутньої Проні Прокопівни, хочеться прокоментувати нинішні почуття тих шанувальників вистави Дмитра Богомазова «Співай, Лоло, співай!», які чекали на її повернення в актуальну театральну афішу міста. Вже після першого показу прем’єри мюзиклу в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра в 2015-му стало зрозуміло, що саме такою має бути естетська постановка з величезним комерційним потенціалом: незмінні аншлаги на всіх показах і активне обговорення постановки у театральній спільноті виокремлювали «Лолу» у категорію топ-вистав.

Але кругообіг спектаклів у репертуарі має певні умови: з часом постановки з історією поступаються місцем прем’єрам  і це логічно. Втім,  потрапляння до архіву  «Лоли» чимало театралів сприйняли з прикрістю, особливо ті з них, хто на виставі був неодноразово і планував принагідно потішитися мюзиклом знову. Тож новина про те, що Дмитро Богомазов незабаром презентує цю постановку вже у Театрі імені Франка, серед театральних гурманів непоміченою не залишилася. Прем’єру чекали трохи раніше, але з різних причин уперше на франківській сцені Роза Фреліх (Лола) заспівала 23 вересня.

П’єса Олександра Чепалова, з якою працювала команда вистави, створена за мотивами роману Генріха Манна «Вчитель Гнус або Кінець одного тирана» та фільму «Блакитний ангел». Вона отримала чимало художніх втілень у театрі й кіно, деякі з них мали величезний резонанс. Але всі, хто бачив цю історію на Лівому, сьогоднішню «Лолу» порівнюватимуть саме з нею. І обов’язково відзначать, що візуально ці дві вистави – таки «близнюки», хоча остання значно краще і дорожче «вбрана». (За попередніми ескізами художника Петра Богомазова створені нові костюми, більш виразні,  ефектні, статусні).  Активна присутність балету на сцені зумовлена, насамперед, жанром – мюзикл в стилі кабаре. (І цей факт, як і жива музика, звісно ж стане ще одним вагомим аргументом для того, аби пророкувати виставі повні зали і комерційну успішність). Пластичний малюнок цього разу помітно складніший (хореограф – Олексій Скляренко), в окремих сценах балет навіть ставав частиною декорації.

Акторські роботи викликали – і недарма! – особливий інтерес, адже з попередньої команди тут лише Ксенія Жданова та Михайло Кукуюк. Екзальтована парочка Густа-Кіперт у виконанні Олени Хохлаткіної та Олександра Печериці стає одним із центрів тяжіння вистави, хоча шанувальники «Лоли» зі стажем, напевне, таки не втримаються, аби не порівняти цих двох із попередниками з іншого берега – Лесею Самаєвою та Львом Сомовим.  Олександр Ярема  у ролі Гнуса вкотре переконав глядачів у тому, що акторська багатогранність – ознака вищого пілотажу творчості. А його особисте переродження із зануди-вчителя у по вуха закоханого чоловіка, готового на все заради обожнюваної жінки, можна порівняти із потужною симфонією.  Кульмінацією якою є момент, коли Гнус у розмові з директором школи стає на захист Лоли ( накладний червоний ніс,  рвучка зміна зачіски – і замість статечного дядечка перед нами один лицедіїв). Франківський глядача зі стажем обов’язково зверне увагу на Олександра Бегму (Конферансьє) і, на виключено, може навіть засумніватися в тому, а чи справді це саме він грає Лукаша у виставі «Verba» (це повертаючись до тези про акторську багатогранність).

Що стосується головної героїні, то у виконанні Ксенії Жданової на франківській сцені вона… подорослішала. Якщо у попередній виставі глядачі бачили перед собою розгублену дівчинку, лякливе оленятко, що мусить пристосовуватися до жорстоких законів світу, то нині це – стомлена життям, випалена зсередини, зраджена самотня жінка. Надмірно холодна, відсторонена, знекровлена, але з чітким усвідомлення того, що попри все потрібно жити. Маленька донька їй не залишає іншого варіанту…

Після прем’єри у Театрі імені Франка автор п’єси Олександр Чепалов зізнався, що попередньо писав її на Богдана Ступку. Якому сам твір видався доволі симпатичним, але тоді з постановкою не склалося. Тож реінкарнація «Лоли» на франківській сцені виглядає логічною ще і зважаючи на цю історію.

Фото – Юлія Вебер