Приклад творчої сміливості

Анонсуючи цю виставу, художній керівник театру Андрій Білоус, звісно ж, усвідомлював, що критики на її адресу, навіть безвідносно до художнього рівня, буде чимало. Але все ж таки наважився взяти до роботи п’єсу «Мамочки» російського драматурга Володимира Зуєва, події якої розгортаються  під час російської війни в Чечні. Як зауважено в анотації спектаклю на офіційному сайті театру, у творі  «промовисто звучить позиція простих росіян щодо дій їхнього головнокомандувача». Прихильники вистави аргументують її появу в афіші театру також тим,  що ті події тотожні з нинішніми подіями на сході країни, у нинішніх українських реаліях цей текст набуває нової виразності. «Увага! Неповнолітнім, особам з нестабільною психікою та екзальтованим псевдопатріотам перегляд НЕ РЕКОМЕНДОВАНО!» – цитата-застереження з тієї ж таки анотації. Водночас, очевидно, що «Ласкаво просимо до пекла» – це ще й привід поміркувати про творчу сміливість, категоричність думок та рішень, про відповідальність за те, в чому ти впевнений і завдяки чому плануєш залучити якомога більше однодумців…

У виставі режисер прокреслює умовну лінію між світом реальним і тим, куди вирушають люди, завершивши свій земний шлях. Точніше, дуже умовну, оскільки матері, які шукають своїх синів, і сини, «іхтамнєти», раз по раз зіштовхуються на сцені. Вони здебільшого не чують, але відчувають одне одного. Завдяки спільним емоціям, спогадам, завдяки сильному, потужному зв’язку між мамою й дитиною, який не припиняється навіть тоді, коли двоє найближчих людей опиняються у різних світах… Згорьовані матері шукають синів… або ж, принаймні, розуміння того, як і де загинула дитина. Пальці актрис несамовито впиваються у землю – і глядачі синхронно стискають кулаки: а раптом цього разу нещасним жінкам таки пощастить…

Ця історія – як нашарування щасливого минулого, трагічного теперішнього і безпросвітного майбутнього. Водночас режисер намагається максимально наголосити на тому, що вона – і про нас також. У виставі час від часу з’являються українські солдати: наша війна триває і хто знає, скільки матерів ще змушені будуть шукати своїх безвісти зниклих дітей.

Невеличкий простір камерної сцени Молодого театру щільно заставлений металевими ящиками (художник – Борис Орлов). У таких або схожих зберігають чи транспортують зброю і набої. Водночас чітко прослідковується сумна асоціація з грузом 200… Костюми та грим солдат із потойбічні – реалістичні аж до мурах: обірвані, обпалені, забруднені кров’ю гімнастерки, жахливі шрами, спотворені війною земляні обличчя… Візуалізація вистави набуває особливої виразності завдяки чітко продуманому алгоритму роботи зі світлом. Протягом дійства глядач поринає у зловісний морок, шкірою відчуваючи холоднечу підпілля, де жили жінки, здригається, коли сцену заливає червоним – скільки крові пролито і скільки ще проллється, – а  в епізоді, де з ящиків вибудовують стіну, на якій розташовуються українські солдати, усміхаючись, мружиться від яскравого світла, що народжується в глибині сцени.

Якщо поглянути на п’єсу «Мамочки» з позиції акторської професії, то вона є досить складною, такою що потребує скрупульозної роботи над характером героя. При цьому над актором нависає певна загроза скотитися в патетику чи навіть істерику. На ці виклики Молодий театр відповів надзвичайно цікавими акторськими роботами. Особистий біль, що стає спільним – як на мене, саме з такою режисерською установкою вийшли на сцену Наталія Кленіна, Ірина Кравченко, Надія Козленко та Олена Кружиліна (матері солдат). Виконавці чоловічих ролей велику увагу приділили тому, аби глядачі отримали уявлення про довоєнне минуле своїх героїв. Сергій (Олексій Тритенко), здається, народився вже у погонах, війна – це його стихія, він продовжує воювати й після смерті, одержимий ідеєю зібрати нову армію. Андрій (Марк Дробот) – людина тут, швидше, випадкова, його амурні подвиги (чи вигадки) зосталися в минулому житті, зараз це всього лише фантазії-спогади, за рахунок яких він намагається самоствердитися. Коля (Борис Орлов), якому відірвало руки, за великим рахунком, так і залишися щирою дитиною, мамочкиним синком…

Розхожий вислів про те, що театр має рефлексувати на виклики сьогодення, виставі «Ласкаво просимо до пекла» можна адресувати… лише частково. Саме так, оскільки ця постановка – це не рефлексія, це гучне попередження, крий відчаю, відверта  фіксація страшних подій, які вже стільки років не відпускають нашу країну. Вона складна, вона б’є навідліг і тримає в напрузі від першої до останньої хвилини.

Фото надане театром