«Найголовніше – слухати себе»

«Кольори», «Різня», «Москалиця», «Схід-Захід»,  «Це все вона» – завдяки цим та іншим виставам Владу Бєлозоренко справедливо вважають однією з найцікавіших режисерок українського театру. Водночас її творча активність не обмежується лише режисерською практикою:  кілька років тому Бєлозоренко очолила міський Культурний центр «Печерськ», створила Асоціацію «Український незалежний театр», театр-студію «11»… Здавалося при такій завантаженості Владі залишається лише шкодувати з приводу того, що у добі всього лише 24 години. Але навіть за таких умов направду активна і дієва людина завжди прагне до самовдосконалення і потребує нового досвіду. Цього року Влада Бєлозоренко набирає режисерський курс в Київській муніципальній академії естрадних та циркових мистецтв.

– Владо, щороку наші мистецькі виші випускають десятки режисерів, про яких потім ніхто не чує, вони наче зникають із театральної системи координат. На вашу думку, чому так і чи зміниться ця ситуація після вашого першого випуску в Академії? 

– У будь-якому виші будь-яка кафедра щороку випускає десятки людей, що зникають з професійної системи координат, немає нічого особливого в цьому питанні, якщо говорити про курси режисерів. Проблема, на мою думку в тому, що майже завжди діти обирають університет і професію несвідомо, хтось іде за мрією батьків, хтось – за своєю дитячою, яка в результаті не співпадає з реальністю та законами її існування. Можливо ви скажете, що це не трагедія, але я впевнена, що знайти свою справу в житті – крута історія.  І свою роль в майбутньому режисерському наборі певним чином бачу у тому, аби допомогти дітям в процесі навчання усвідомити чого вони хочуть насправді, зрозуміти, чи режисура – дійсно їхня історія. Якщо так – дам їм найважливіший фундамент, який може дати педагог – техніку.  Далі – творча воля творчої одиниці. А якщо ні – намагатимуся без травми вести їх до того, що змінити професію в наш час – абсолютно не страшно не те, що в 18 років, а й у 50 (як наприклад зробили мої батьки). Що найголовніше – слухати себе, рухатися в напрямку цього голосу і пам’ятати, що змінювати вектори – не страшно, страшно – так і не наважитись на вчинок. Мені здається, сьогодні в питанні вищої освіти наша задача – випускати впевнених у собі і своїй професії людей, які не бояться життя. З цього, як на мене, починається режисура – з особистості, що не боїться. Така людина за будь-якої ситуації знайде себе в творчому просторі.

– Скількох студентів ви набиратимете і якими якостями має володіти абітурієнт, аби бути зарахованим до вас на курс?

– Я  мрію бачити на курсі 10 людей, але в будь-якому разі в цих питання дослухаюсь до ректора Академії,  Олександра Вікторовича Яковлєва, бо це непростий процес – започатковувати нові творчі напрямки у Вищому навчальному закладі, хочеться бути підтримкою команді закладу. Буду звертати особливу увагу  на наявність суб’єктивної думки і позиції в абітурієнта, це найцінніше. Коли людина спостерігає, аналізує і не лишається байдужою до життя – мені здається, це необхідна якість для режисера. А також воля. Що це таке? Свідома жага до життя, напевно.

– Кого із колег плануєте залучати до викладання, кого вважаєте однодумцями і авторитетами в професії?

– Поки що не замислювалась над тим, кого залучати до викладання, мені здається, про це треба думати через кілька років.  Оскільки перші 2 курси присвячені заглибленню в режисуру, аби студенти для початку зрозуміли її технічні закони, оцінили це знання, оживили його суб’єктивним досвідом і вже тоді варто запрошувати старших колег. У такому разі студенти будуть не просто брати приклад, а порівнювати системи – власну й іншу. В таких порівняннях і аналізі часто потім народжуються круті відкриття.

– А кому в такому разі із колег ви симпатизує?

– Мені пощастило працювати в команді Стаса Жиркова і Тамари Трунової, Ксенії Ромашенко і я рада, що ми разом будемо створювати новий освітній «творчий кластер». Найважливішим авторитетом у педагогіці для мене є моя майстер з режисури – Гусакова Ніна Миколаївна, зустріч з нею – одна з найважливіших у моєму житті, і внутрішньо в будь-якому разі я буду рівнятися на неї. Мені здається, в українські театральній освіті кілька років тому з’явилася нова глава, вірю, що вона стане початком важливих історій – не про зашорені системою майстра молоді очі, а про вільну молоду особистість у мистецтві.