«Мати все, окрім любові»

95-й театральний сезон  Чернігівського академічного облмуздрамтеатру ім. Т.Г. Шевченка  потішив театралів прем’єрою  вистави «Мати все» за мотивами одноіменного роману.

Інсценізацію  та постановку твору  здійснив київський режисер Антон Меженін.

Для когось  мати – це все, а хтось хоче мати все,  але як це поєднати. Що означає «все» для кожного з нас? Для когось це гроші, слава, для іншого любов, сім`я, діти… Напевно, універсальної відповіді  не існує, для кожного все – це щось індивідуальне, своє.  Ця історія про родинні стосунки заможної професорської  доньки, яка мала, на перший погляд все: маму, чоловіка, брата, квартиру, гроші, кар’єру, великі перспективи у майбутньому. Та не мала з того всього щастя, гармонії, спокою, любові,  натомість надбала задуху, душевні муки, терзання, дитячі комплекси, та страждання від неможливості поєднати усі ці речі у своєму житті. Чи положення у суспільстві, гроші , ім’я,  означає щастя, чи родина Вербицьких дійсно міцна фортеця, чи  лише  хитка примара? Та чи варто жертвувати усім заради кохання? Такі питання постали перед чернігівським глядачем на прем’єрному показі.

Вистава вирішена стильно, образно, метафорично, дещо кліпово. Сцени змінюють одна одну, як яскраві спалахи фотокамери, кидаючи глядачу гострі меседжі. Вони нагадують  маленькі шматочки мозаїки, що поволі складаються  в об’ємну завершену картину. Картину родинного гнізда  Вербицьких з патологічгною потребою  систематичного  підтвердження значущості власного прізвища, як зерно своєї самоідентифікації та індивідуальності. Дім, в якому панує підступність , брехня та жорсткий авторитарний режим, що прикривається удаваною  любов’ю, мораллю та фальшивою родинною ідилією.

Яскраве сценографічне рішення вистави (худ. Алія Байтенова) вдало підкреслює ідею режисерського задуму: красиве антикварне крісло-трон на п’єдисталі , як символ тоталітарної влади матері у домі  над усіма членами родини. Воно схоже на трон снігової королеви, а образ Іветти (арт.Тетяна Шумейко) також  дещо перегукується з цією казковою героїнею. Вродлива, висока  доволі молода жінка – хірург з холодним пронизливим поглядом  та крижаним нутром. Жодних  бурхливих емоцій, істерик, чи, не дай боже,  непристойних сцен. Делікатна, розумна, дипломатична, виважена, ніяких людських  емоцій, слабкостей, сліз чи співчуття. Її голос спокійний, монотонний,  навіть у напружених драматичних сценах, подекуди, вона нагадує робота, ідеальну маму, в якій прописана  ультрасучасна  досконала програма материнства та жіночності. Проте вся ця удавана штучність  страшенно дратує , хочеться, зламати  програму, змінити коди, чи перезавантажити цю жінку, тому, що її  «відмороженість» лякає. Але, на жаль, цього не трапляється. Протягом вистави вона монотонно та цинічно терзає власну доньку, нагадуючи про приналежність до роду Вербицьких, як окремої елітарної касти, з унікальним філософським світоглядом. Це означає, що та має тягти тягар численних родових таємниць та доглядати за хворим братом, якого, нібито, Іветта народила для неї. А згодом виганяє доньку з рідного дому, знайшовши  їй гідну заміну.

Для Ліди (арт. Світлана Сурай) життя перетворилося на справжні тортури, сповнене терзання, провини, внутрішніми конфліктами та болем. Вона прагне  вірно служити матері, яка з самого дитинства тисне на неї своєю авторитарністю , та родовими програмними страхами. Через цей тягар  Ліда  весь час відчуває комплекс провини перед мамою,вважає себе не достойною її любові , прагне  довести їй зворотне знов і знов. Намагається мати все у житті і втримати це, любити та піклуватися про брата, чого б їй це не коштувало, жертвуючи власним щастям, викиднем та напруженими стосунками з чоловіком, аби тільки мама оцінила її старання. Внутрішні тортури, переживання та роздвоєння, талановито вирішено у пластиці героїні.  Через сучасний  контемп  хореограф-постановник Наталія Федіна вирішує сцену  вигнання матір’ю  головної героїні з рідного дому.  Актриса танцює з випадковим партнером, якого їй підіслав власний чоловік  задля розваги,  у своїх збочених фантазіях. Розхристана, напівгола, у тонкому бежевому купальнику. Її рухи гострі, чеканні, нервові. Заламує руки, танцює так, ніби, хоче позбутися , виплеснути увесь внутрішній біль, смикається, поривається з боку в бік, намагається знайти прихисток, дорогу додому, чи то до себе. Наприкінці сцени припадає до дверей, за якими живе її брат  (арт. Сергій Пунтус).

У великому металевому  кубі  замкнено його з дитинства, це і є маленький світ Платона, клітка чи тюрма, а сам він псих, юродивий , чи богообраний геній… Та для мами він Сонце. Схожий на маленьку, беззахисну дитину, що знає відповіді на всі запитання та розуміє значно глибше і більше, ніж кожен з нас. В яскравому жовтому пальті втікає він з під маминого крила,  в реальне життя, зі своєю коханою Раєю (арт. Анна Владович), котру Іветта  презентувала йому, як ляльку, для задоволення природніх потреб, викупивши її за чималі гроші  із злиднів. Від тяжкого удару долі матір падає з п’єдисталу , символічно знімаючи з себе корсет, що протягом вистави підтримував її хребет, немов штучний металевий стержень, що зламався,  згинається, немов стара верба, помирає…

А донька урочисто займає  звільнений трон, як нова господиня, правителька, гідне продовження своєї матері, справжня пані Вербицька. Виганяє з дому няню (засл.арт. Укр. Антоніна Баглій), що була їй, за маму, компенсуючи  моральні збитки. Щедро та благородно, як і належить Вербицьким, залишає чоловікові  спільну квартиру, та  розлучається.  Від’їжджає до Німеччини, щоб присвятити себе медицині. І все це з кам’яним обличчям, спокійним тоном та крижаним серцем.

Чому Ліда зробила саме цей вибір? У бік смерті, пустки та відчаю? Що за химерна таїна криється за її одіозним прізвищем? Які сили чи  родові програми змушують жінок у цьому роді бути приреченими на самотність? Можливо, справа в чоловіках? Адже її чоловік, Стас  (арт. Микола Лемешко) протягом вистави так і не зайняв чіткої чоловічої позиції щодо їхньої родинної ситуації, натомість зривався на емоційні рефлексії та претензії щодо  надмірного авторитарного втручання матері у їхню з Лідою сім’ю. Експресивно різав яблука гострим кухонним ножем,  нарочито, демонструючи Іветті свою чоловічу міць. А насправді  був десь посередині, «ні риба ні м`ясо», піддавався на  провокаційні та подекуди підлі сценарії потайки від дружини, за що одержував чималу грошову винагороду від тещі, яку, за його словами, вкладав  в родину. Шукав способи вивести  дружину і, напевно, себе з депресій, вигадуючи різноманітні  інтимні збочення, що виснажували Ліду і заводили її  ще в глибший кут.

 Отже, хто тут винен і що з цим всім робити? Мати все не так вже й просто, а ще важче, маючи , це все втримати…Можливо, не так вже й важливо мати все, важливо мати, хоча б, щось одне,  головне, справжнє…Трішки любові, співчуття, простоти, людськості,  яких так багато було у няні, що від’їжджаючи, зняла зі стіни свою ікону, перед якою  молилась за щастя в цьому домі,  після чого  він став справжнім холодним склепом, без святинь. Або як бідна селянка Рая, якій вистачило сил та розуму вибратись з Платоном з тої жахливої, обмеженої металевої тюрми, в якій сидів  хлопець, і показати йому сонце, траву, небо…Хоча нам і не відомо, яким чином складеться  їхнє подальше життя.

Наприкінці вистави актори знімають з себе довгі  пастельні пальта, складаючи їх на пустий трон, що стоїть по центру, на авансцені… Художник  створила надзвичайно стильні та вишукані образи. Майже всіх героїв поєднувала спільна кольорова гама в пастельних тонах: бежеві брюки, трико, пальта, піджаки, що підкреслюють силует. Модні  костюми, сучасна пластика, лаконічна  сценографія, все це трішки схоже на показ якогось модельєра.

Проте за яскравою формою дещо втрачається зміст, постають питання, для чого нам ця історія, така тяжка та химерна, де світло в кінці тунелю. Чому  Ліда обрала цей холодний трон? Бракує  любові, внутрішньої краси,  відповідей, ідей, що надихатимуть жити далі, перемагати родинні та життєві труднощі, залишатися разом, вірити, любити, не маючи нічого, окрім своєї віри…

 Ангеліна Велика