Магія “Снігу у квітні”

Художник Андреас фон Шліппе народився у Мюнхені,  у родині російських емігрантів першої хвилі. Ще під час навчання у художній академії познайомився з режисером Юрієм Любимовим, з яким потім співпрацював протягом кількох років як у Європі (Німеччина, Фінляндія та ін.), так і в Москві.  (Однією з найулюбленіших спільних з Любимовим вистав у Театрі на Таганці Андреас називає «Доктора Живаго» з Валерієм Золотухіним у головній ролі). Нині Андреас  приїхав до Києва на запрошення режисера Поліни Медведевої, яка днями представить у Театрі на Подолі свою нову виставу «Сніг у квітні».

• З Поліною я був знайомий не надто близько, але багато років товаришую з її чоловіком Володимиром Прудкіним, який і розповів про цей проект, – говорить художник. – Але завжди вважав, що створити новий творчий союз із новим режисером – це завжди цікаво. І коли Поліна надіслала свою інсценізацію повісті Теннессі Вільямса «Римська весна місіс Стоун» – вона зачепила і зацікавила відразу. Там багато моментів, які можна було обіграти художньо, сама ж історія була дуже перспективною в плані пошуку оригінального візуального рішення.

• Це ваша перша постановка в Києві, в Україні, разом з тим ви автор художнього оформлення понад сорока вистав у різних країнах Європи. Що у цій роботі для вас є принципово відмінним?
• Звісно, кожен режисер працює по-своєму. Це залежить навіть не стільки від школи, як від характеру, індивідуальності. Але і принципова різниця між режисерами західними і, скажімо так, пострадянськими також є. Західні режисери працюють в умовах чітких термінів, їхня робота детально розпланована. Як правило, протягом першого тижня намагаються розставити мізансцени, а потім уже вникати в окремі сцени і працювати над ними психологічно і художньо. Такий підхід пострадянським режисерам не властивий, наскільки я знаю. Терміни на Заході також досить рано відомі, вони дуже жорсткі і категоричні. Працюючи в Росії, я завжди відчував, що варіації з датою прем’єри можливі. Я мав щастя і честь працювати з Анатолієм Васильєвим і часто не було відомо, коли буде прем’єра і чи буде вона взагалі. Іноді складалося враження, що ще протягом року-двох будемо робити відкриті репетиції (посміхається – Авт.)

• З якої ідеї народилася сценографія цієї вистави?
• Я намагався знайти таке рішення простору, яке би передавало певну атмосферу. Одна картинка, яку глядач побачить на початку, буде видозмінюватися протягом дійства, як і настрій, аура, магія  вистави. Це як коли люди зустрічаються, подобаються одне одному, симпатизують, а потім починається спільне життя і виникають різні проблеми… Ті самі люди в очах один одного виглядають уже зовсім інакше: починають окреслюватися певні негативні риси, які при першому знайомстві не проявлялися. Саме цей момент я хотів передати в сценографії. Особливу роль у цьому завданні виконуватиме світло. В деяких моментах воно виглядатиме, можливо, занадто експресивно, але світло у нашому спектаклі має підкреслювати драматизм сцени чи інші настрої. Сценографія також працюватиме на динаміку вистави.

• Ви вперше працюєте в українському театрі. Знали щось про нього, вирушаючи до Києва?
• Деякі уривки із вистав українських режисерів я, звісно, бачив у Ютубі. Хоча, звісно, мушу сказати, що майже його не знаю. Наживо на одному з міжнародних фестивалів у Відні бачив виступ Dakh Daughters, мені дуже сподобалося.

• Які враження залишилися від роботи з Андрієм Жолдаком, з яким ви співапрацювали?
• Окремі його вистави також бачив наживо і в запису. Коли працював на Віденському фестивалі, Андрій привозив туди виставу Харківського театру «Один день із життя Івана Денисовича». Дуже сильна робота. У Люцерні ми з Жолдаком робили спільну виставу за Стрінбергом. Власне, на афіші значився Стрінберг, а зміст був Жолдака, власне, як і всі його спектаклі (посміхається – Авт.) На запитання про те, які враження від роботи з цим режисером, відповім так: було цікаво, але нелегко.

• А з кимось буває легко?
• Так, буває. В моїй практиці були вистави, де ми з режисерами наче стояли за тенісним столом і вправно перекидали м’ячик, від чого гра, тобто наша робота йшла швидко і без зупинок.

• Як ви ставитеся до рекомендацій режисера з приводу сценографії? Для спільного результату завжди готові до компромісу?
• Як на мене, і на компроміс, і на контакт я йду досить легко. Вважаю, що єдиної правди немає, а особливо для творчих людей різні погляди на ту чи іншу річ дуже властиві. Тим більше, що у випадку із сценографією в театрі потрібен найцікавіший варіант,  і якщо його шукатимуть не один, а двоє людей, то це однозначно краще.

• А якщо Поліна Медведева запропонує замість цих чорних крісел (перед нами – макет декорації – Авт.) поставити жовті пуфи, ви на це підете?
• Спершу ми з цього приводу поговоримо (посміхається – Авт.) Але вона точно має пояснити, чому потрібно зробити саме так. Можливо, у цьому буде певна логіка. І можливо, для її режисерського бачення ці жовті пуфи принципово важливі.

Фото: Іра Марконі