Мадам Кошкіна

Пригадую, ще в школі мені  було трохи “нуднувато” слухати на уроках хрестоматійні розповіді  про геніальну  творчість Тараса  Шевченка, Лесі Українки.. Ці великі автори дійсно були для мене  тоді далеким міфом… Тому моє надзавдання як актриси наступне: дуже хочу, аби  українська молодь приходила на нашу виставу, щоб знайомилася з моєю героїнею і,  чесно кажучи, навіть пишалася тим, що  була така людина в світі. Така жінка, яка не боїться говорити правду у вічі. У якої є сила, бажання щось змінити у світі.

Кассандра – не жертва. Так, усі проти неї налаштовані, їй не вірять, не хочуть чути правду, але вона не здається навіть під натиском натовпу.

Навіть коли помирає, вона говорить, що нема руїни! є життя!…

А що  тоді є всі ці її видіння?!

І як це перенести на сьогодення?!

 Я думала і про це.

Для мене це, насамперед, знання Кассандри, які не приносять нічого, окрім тривог для  людей.. Хоча є можливість, знаючи, щось змінити.

А хіба зараз нас подібне не стосується?!

Думаю, кожна людина переживає подібне.

Я сама через таке пройшла.Коли мені сказали, що батькові залишилося жити зовсім недовго, і  знала , що нічого не могла змінити… Але потрібно було жити далі. Ось така і  Кассандра…

– Твоя Лимерівна у виставі Уривського – жертва обставин чи власної  дівочої слабкості? 

– Нещодавно я грала цю виставу і  сама себе сварила після неї, бо мені здається, що моя Наталя Лимерівна стає дедалі сильнішою і ніякі обставини їй не можуть заборонити кохати того, кого  їй хочеться. Вона може втекти з  коханим. Бо у неї є внутрішня сила. Моя пташка вже доросла, виросли її крила. Цікаво відчувати таке, споглядати збоку свою героіню, відчувати, як вона  дорослішає разом з тобою. Але ж  тобі  однак все ще хочеться  бачити в ній те колишнє мале пташеня…

Є обставини в  сюжеті Панаса Мирного, які не можна змінити.

Напевно, в цьому і є такий собі шарм нашої професії. Але мені чомусь іноді сумно від цього, що не все можна змінити…

– Чим цікаві в роботі режисери Уривський та Петросян, для яких ти стала Музою у їхніх відповідальних виставах на Камерній сцені імені Сергія Данченка?  Хто з них тобі  творчо ближчий і чим? 

– Вони обидва – ще молоді  режисери, а я  ще молода актриса, і це не може бути нецікавим😉 Вони запросили мене в свої вистави на головні ролі, довірилися мені і це надзвичайно цікаво!  Вони в постійному творчому пошуку. А ще у них прекрасный художній смак. Давид Петросян – відчуваю його душею. Іван Уривський – відчуваю його усім своїм тілом. І душа, і  тіло – це надзвичайно важливо, адже це мій постійний пошук у самій собі. Вони, геніальні молоді режисери, в цьому мені дуже допомагають. Усе, нахвалила, досить… 

-Твій учитель Богдан Бенюк часто критикує твої сценічні роботи? 

-Богдан Михайлович тільки хвалить, він дуже підтримує мене. А іноді, якщо відверто, так  і хочеться почути від нього якісь зауваження та поради стосовно моїх робіт у виставах… Зараз наші зустрічі відбуваються біля театру Франка, кавуємо, говоримо про життя-буття. Я розповідаю про свої плани, нові проєкти, він теж ділиться своїм творчим життям.

На “Кассандрі”  він поки ще не був. Коли я граю “Кассандру”, то він на великій сцені  грає “Швейка” або “Річарда”…

-Які роботи у новому українському кіно принесли тобі справжнє творче задоволення останнім часом? 

-Кожна кіноробота приносить задоволення , бо я люблю зніматися. Blindfold (режисер Тарас Дронь) – це перша повнометражна картина, де мене затвердили на головну роль. Та ще й спортсменки.  Це щастя. Це було складно, бо я ж не займалася до того часу спортом, відчувала  велику відповідальність перед спортсменами, бо треба було готуватися так, щоб мені повірили, що я дійсно спортсменка, яка за десять боїв програла  всього один раз . Моя Юля – профі!

Під час зйомок у Львові я готувалася в залі, де займалися титуловані спортсмени, вони не знали, що я актриса, і під час мого тренування підходили та питали, звідки я прийшла в ММА.

Я казала, що з театру.  Довго сміялися. Не вірили, що я актриса. Ото було задоволення! 

У липні лечу до Швейцарії на прем‘єру фільму, тоді побачу, що там вийшло.  У Німеччині та Польші фільм на фестивалі виборов важливі нагороди! Це приносить задоволення, звичайно.

«Забуті»  (фільм Дарьї Оніщєнко) був складнішим у фізичному та психологічному  плані, бо там треба було грати жінку, яка багато чого переживає і проходить через випробування життям.

От були  інтимні сцени , які я ніколи не грала до цього, а там вони були далеко “не романтичними”. 

Хоча я ставлюся до таких сцен з гумором, налаштовую себе, що це не я ,а моя героїня, але на все не налаштуєшся …

-Складно?

-Так.  Але потім приходжу додому і розумію, що  це теж  приносить задоволення,бо без  різних творчих етапів не так, напевно, буде цікаво!

І хай це тільки збагачує мене.

Я щось в собі  сама відкриваю нове, як актриса і людина.

– Успіхів і нових гідних творчих пропозицій, які, переконаний, будуть. 

Олег Вергеліс

Фото надане театром