Лікувати поранені душі
Андрій Білоус – про першу виставу після війни, фестиваль у Вероні і самовідданість колективу Молодого театру
Десятиріччя Андрія Білоуса на чолі Молодого театру мало б спонукати до інших запитань для інтерв’ю – філософських і провокативних, компліментарних і, напевне, іноді критичних, життєствердних, які би сягали нових творчих обріїв як театру, так і його директора-художнього керівника… Але війна, в якій Україна мужньо чинить опір російським окупантам уже понад три місяці, кардинально відкоригувала тональність і формат розмови. Як, власне, і уявлення про те, у який спосіб годилося би зафіксувати для себе і для історії цю солідну дату. Це ще в недалекому в минулому тут можна було обирати між творчим вечором і, скажімо, книгою на тему… Нові виклики диктують нову модель поведінки, мислення, рефлексій, в яку поки що, на жаль, не вписуються ні творчий вечір, ні книга…
- Андрію, чи комунікували ви зі столичним департаментом культури й профільним міністерством у день вторгнення російської федерації в Україну і потім? Чи отримували від керівництва галузі алгоритм дій в умовах військового часу, чи всі проблеми доводилося вирішувати самотужки?
- Щодо Мінкульту, то ми хоч і Національний театр, але не у його прямому підпорядкуванні. За цей час Молодий брав участь у двох заходах, які проводило Міністерство культури в Національній опері та просто неба на «Золотих воротах». Ми спілкувалися з різних питань декілька разів з Галиною Григоренко, на зв’язку з її командою. Мінкульт добре знає, що відбувається у нас. Щодо департаменту культури, то тут також ми постійно на зв’язку. Під час війни відбулися кадрові зміни в керівництві, але для нас незручностей це не викликало, у нас продовжується чудова комунікація з Сергієм Анжияком та Миколою Шуляком. Департамент стабільно працює, хоч і дуже обмежений в можливостях за умов недостатнього фінансування. Реалізовуються цікаві ідеї та ініціативи щодо просування та підтримки культури столиці. За ініціативи департаменту знімаються промо-відео, створюється сайт для популяризації нашої культури за кордоном для пошуку там фінансової підтримки для нас, тощо. Все працює, наскільки це можливо за даних умов.
- Прокоментуйте фінансову ситуацію в театрі: яку частину зарплатні отримує колектив, скількох працівників довелося звільнити через вимушено зменшений бюджет? Соцмережі останнім часом просто рясніють обуреними постами акторів, з якими керівники розірвали трудові відносини через брак фінансування…
- Головною задачею, яку я для себе означив зараз, є максимальне збереження колективу. Тому за цей час нікого не звільнено, окрім тих, хто пішов за власним бажанням. Коли нам повідомили, що фінансування буде в межах 40 відсотків і що працювати буде неможливо, я провів збір колективу онлайн. Запропонував варіанти, за якими театр може жити далі, їх було чотири, але всі зійшлися на одному, що ми будемо два тижні на місяць на простої і два тижні у відпустці за свій рахунок. Таким чином усі мають змогу отримувати хоча б мінімальні кошти на прожиття.
- На початку червня театр зіграв першу виставу після 24 лютого. Чи не було бажання заповнити цю вимушену паузу активністю на інших майданчиках – у західних, більш безпечних містах країни або ж за кордоном? Чи шукали таку можливість?
- Оскільки значна частина колективу виїхала з Києва у перші дні війни, то повноцінної роботи театру бути не може. Але я запропонував стати до роботи тим, хто може працювати за такі мізерні кошти. Зібралася група охочих, наймолодших душею працівників Молодого театру, і з 15 квітня ми приступили до репетиційну процесу. Почалася робота над концертом Перемоги, над казкою, над відновленням у новому складі вистави «Сватання на Гончарівці». Це щоденна робота зранку до вечора. А ось тепер відновили і показ вистав. Щодо закордону та інших майданчиків, то це теж один з наших приорітетів. От сьогодні, якраз, ми грали «Сватання…» у військовій частині. У нас є запрошення на шекспірівський фестиваль у Верону і зараз збираємо кошти на дорогу. Хоча, я переконаний що найважливіше для нас сьогодні бути саме тут, у Києві, а не за кордоном. Людям потрібен театр. Це показує продаж квитків на наші перші вистави. Це означає, що люди потребують психологічної розради. Адже деякі з них втратили житло, дехто близьких. У когось рідні на фронті або на окупованих територіях.
- Відмовившись від понад 10 вистав репертуару, вже маєте уявлення, які твори додадуться натомість? Це найближчим часом будуть лише рефлексіі на нинішні подіі та їх осмислення чи, скажімо, світовій класиці також приділятиметься увага?
- Сенс нашої роботи полягає у лікуванні поранених душ. Саме це і буде вирішальним у виборі репертуару. А рефлексії можуть лише нашкодити та ще більше роз’ятрити рани. Тому, як і в усі часи великих потрясінь, ми будемо звертатися до класики – там є відповіді на всі болючі питання нашого часу. І це буде не обов’язково легкий розважальний матеріал, але обов’язково – матеріал, який підніматиме силу духу. Я хочу, на певний, час накласти мораторій на вистави з трагічним фіналом.
- Проанонсуйте, будь-ласка, можливі найближчі прем’єри театру і коли, на вашу думку, Молодий повернеться до активного життя, того, коли тут відбувалося щодня по три вистави?
- Зараз ми запускаємо проект під умовною назвою «Наша перемога». Це буде продаж квитків на 1-у виставу після війни. Ми ще не знаємо, коли це станеться, в який день, ми не знаємо назву цієї вистави, але ми переконані, що така вистава обов’язково відбудеться. Кошти від продажу квитків підуть на підтримку акторів, які сьогодні зранку до ночі репетирують у складних умовах. Зараз я завершую роботу над дитячою виставою, треба зробити декілька термінових вводів, продовжується робота над концертом перемоги «Нескорені». Так пролетить літо… А восени я, напевно, візьмуся за п’єсу Мері Чейз «Білий кролик», це смішна історія, що була написана під час другої світової як відповідь на трагічні події того часу. Ми чекаємо перемоги і робимо усе, що можемо, аби вона настала якомога швидше.
Фото надане Андрієм Білоусом