Головні – актори!

Коли на початку 2019-го конкурс на посаду художнього керівника Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра виграв режисер Стас Жирков, театральна тусовка просто вибухнула  скептичними коментарями-прогнозами. Суть яких зводилася до того, що творчі естетики, які сповідують новопризначений керівник і актори старшого покоління, котрі пропрацювали у театрі по кілька десятків років, наскільки різні, що  без серйозних суперечок у подальшій роботі не обійтися. Відповіддю на такі  прогнози стала вистава «Альбатроси», яку Стас Жирков поставив для старшої вікової категорії акторів. Звісно, ця робота стала певним викликом як для режисера, так і для майстрів сцени. Але бажання дійти компромісу було щирим і спільним, до того ж п’єса, яку обрав Стас Жирков, виявилася доречною і для ситуації, і для афіші театру. Твір американського драматурга Фредеріка Стропеля «З життя корисних копалин» складається з семи новел. Для «Альбатросів» режисер обрав п’ять із них. Різних за настроєм, темпоритмом, місцем дії, але об’єднаних прагненням наголосити на тому, що жити й вірити потрібно тут і зараз, не залежно від віку, статусу чи інших умовностей.

Значною мірою режисерську концепцію вистави визначила структура п’єси. Розділивши дійство на п’ять частин, Стас Жирков подбав про те, аби герої кожної новели почергово ставали повноправними володарями сцени. Візуальний мінімалізм – чорно-червона кольорова гама, стільці як головний елемент декорації та стіл – також  сприяли максимальному зануренню в історію людей, яку розповідають актори. У цій виставі головні – актори!  Так вирішив режисер, надавши кожному з учасників спектаклю можливість стати за оту саму цитовану-перецитовану метафоричну кафедру, з якої можна сказати світові стільки добра. (Для особливих промов тут передбачено мікрофон, до якого час від часу підходять герої). Стас Жирков зверстав виставу таким чином, що, не зважаючи на п’ять окремих сюжетів, сама вона загалом виглядає досить цілісно. Водночас режисер дозволив собі трішки побешкетувати, запросивши на сцену смішного хлопчину (Олег Гоцулюк), який не лише виконує декілька ролей, а й час від часу взагалі «забуваючи», що йде вистава, починає скаржитися на лиху акторську долю і ставлення до молодих.

Лаконічність кольорів та мінімальна кількість предметів на сцені у цій виставі виправдані на лише концептуально, але й функціонально. За допомогою стільців режисер переносить своїх героїв то на умовний цвинтар, куди героїня Світлани Золотько приходить просити благословення в покійного чоловіка на новий шлюб, то в умовний кіноклуб,  де показують старі фільми та мультики (сценічне рішення, відеопроекція – Стас Жирков). Художниця з костюмів Христина Корабельникова характер чи настрій героя чудово підкреслила яскравою деталлю або ж аксесуаром (як то кумедний віночок на голові потенційної нареченої). На противагу більшості, герої Олега Гоцулюка одягнуті гіперяскраво: період статечності і стриманості для цього актора ще в далекому майбутньому.

Обережно і елегантно – так можна охарактеризувати пластичний малюнок вистави. А часом – кумедно (герой Олексія Ганноченка намагався знайти контакт зі своєю дружиною і завдяки мові танцю також).

«Мабуть, ці актори давно не виходили на сцену і дуже скучили за своєю роботою», – не здивуюся, якщо хтось із непосвячених глядачів, потрапивши на  виставу, подумаю саме так. Оскільки така потужна енергетика, яка панує на «Альбатросах», для сучасного театру справді рідкість. Невдячна справа – намагатися аналізувати хімію творчості, у цьому процесі все одно буде присутня чимала доза суб’єктивізму. Але тут все елементарно просто: досвід і талант цих акторів не залишають приводів для жодних сумнівів щодо щирості «Альбатросів», переконливості кожної репліки. Неоніла Білецька, Володимир Задніпровський, Олексій Ганноченко, Світлана Золотько, Сергій Солодов, Оксана Архангельська, Віктор Жданов, Олег Стефан, Тетяна Комарова – в «Альбатросах» їхні герої були смішними і зворушливими, слабкими і сильними, з цікавинкою в очах і не за роками грайливою посмішкою, такими, яким ставало сили визнати власні помилки, відстоювати свою точку зору або… лише на те, аби затаїтися у власній «мушлі», оберігаючи сокровенне.

Випустивши виставу на Камерній сцені, Стас Жирков згодом переніс її на основний майданчик театру.

Фото: Анастасія Мантач