Бенефіс Проні Прокопівни

«О, мабуть буде якесь садо-мазо»,  – замислено прокоментував один із глядачів Театру на Подолі, пильно вдивляючись у афішу вистави «За двома зайцями». Вона і справді справляла враження: два парубки з оголеними торсами в масках кроликів і пишногуба блонда посередині з пістолетами у руках. «А ще ж і жанр який – фейк на дві дії …»  – продовжував вчитуватися той самий театрал, оптимістично потираючи руки у передчутті феєричного вечора. (Забігаючи наперед, варто визнати, що місцями вечір таки був феєричним). А поки глядачі сумлінно велися на ці заохочення рекламного характеру, тримаючи, звісно ж, у пам’яті й легендарний однойменний фільм, театральні критики та журналісти мали ще й купу професійних приводів подивитися цю прем’єру.

По-перше, осучаснення класики – річ хоч і вдячна, але доволі делікатна і, як показує практика, мало кому вдається (нещодавні гастролі Херсонського театру імені Куліша, який привозив до столиці «Кайдашів» на новий лад, приміром – яскраве  тому підтвердження). Але раптом саме зараз і станеться отой самий виняток із правил? По-друге, постановник вистави Ігор Матіїв ще на початку своєї кар’єри зарекомендував себе як один із найцікавіших молодих режисерів. Учень Едуарда Митницького, у послужному списку якого – вистави в Івано-Франківську, Черкасах, три його спектаклі свого часу були  справжніми хітами афіші Донецького музично-драматичного театру. В Театрі на Подолі два роки тому він поставив драму за Карелом Чапеком «Мати», яка отримала чимало компліментів від критиків і досі є однією з найпопулярніших в афіші. Тож подивитися нову роботу Матіїва було справді цікаво.

осучаснення класики – річ хоч і вдячна, але доволі делікатна

Автор драматургічної основи – Оксана Прибіш, яка працювала з оригіналом Івана Нечуя-Левицького та Михайла Старицького. Сленг, новомодні словечки, вкраплення англійської, гаджети, Голохвостий, що представляється не перукарем, а коучем, Проня з накладними сідницями і губами-«варениками» – осучаснення класики вийшло прогнозованим і спрощеним, вибудуваним із найпоширеніших соціальних штампів сьогодення. Актори ж, схоже, стали заручниками однойменного фільму Віктора Іванова, цитати й образи з якого давно є надбанням як української культури, так і українського побуту.

Однією з небагатьох, кому вдалося витримати натиск авторитетів  кінобестселлера, стала молода актриса Катерина Вайвала. Її Проня перетворила вечір на власний бенефіс, а для того, щоб ця відома героїня постала перед глядачами в гіперкарикатурному вигляді, актриса вирішила йти від зворотного. І навіть приваблива зовнішність та струнка фігура Катерини прислужилися комічності Проні. Пробіжки нареченої-невдахи вздовж сцени на підборах, неодноразові падіння й «вокально-кричальний» протест проти поведінки батьків – Проня була динамічною, переконливою і часом навіть зворушливою.

Основним елементом сценографії у виставі став пам’ятник Григорію Сковороді (художник-постановник – Андрій Романченко), голова якого ховається десь у піднебессі, а постамент слугує сейфом для скарбів Сірка. Присутність філософа на сцені зрозуміла і ментально, і географічно, до того ж, час від часу пам’ятник «оживає» – то копняка відвісить Свириду Петровичу, то почне підтанцьовувати, то злетить кудись угору, залишивши після себе гламурні стіни оселі нових олігархів. Одяг героїв часом відверто дивував. Убравши Проню в рожеву мініатюрну сукню та шубку сливового кольору (така собі Барбі, гламур – понад усе) а Голохвостого – у худі й моднячі штани (аякже, цей товариш має тримати фасон!),  художник водночас «упакувує» Явкодію Пилипівну у затрапезний халат, який аж ніяк не пасує хоч і не юній, але далеко не бідній жінці, а старомодну блузку Галі застібає щільно, аж до підборіддя, аби ніхто не засумнівався в її скромності.

… Не знаю, з якими думками полишав виставу отой допитливий глядач з першого абзацу… Особисто я знову переконалася в тому, що осучаснення класики – це явище, доцільність, актуальність та художній рівень якого точно не вимірюється кількістю модних словечок.

Фото: Ірина Марконі