Полювання на бізонів

У цей літній період триває активний репетиційний процес у столичному ТЮГУ на Липках: молода режисерка Валерія Федотова ставить виставу «Благослови звірів та дітей» за мотивами повісті американського письменника, двічі лауреата Пулітцерівськоі премії Глендона Свортаута. Театральні критики всерйоз загомоніли про Валерію Федотову після її успішної вистави «Шинель» у Київському академічному театрі на Подолі.

В інтерв’ю «Театрально-концертному Київу» режисерка розповіла про  свої давні театральні враження та про стан сучасного українського режисера, що працює в театрі у період воєнного часу.

• Давайте розпочнемо із запитання, яке десь колись звучало в одному давньому фільмі: І звідкіля Ви такі взялися? Хто виховував, хто підштовхнув на театральну стежку?
• Мабуть, мені таки пощастило. Пощастило з часом.. Пощастило з мамою, яка підтримала всі мої творчі прагнення.. Пощастило народитися в Києві. Пощастило з першим педагогом Биченко Нінель Антонівною. Пощастило і з першим  моїм художнім керівником Віталієм Юхимовичем Малаховим. Пощастило і з моїм театральним Вчителем – Ігорем Миколаєвичем Славінським. Пощастило і з першим театром…. І  ще дуже, дуже, пощастило з украінськими акторами, яких  зустрічаю у своєму житті.
• Які Ваші найяскравіші театральні враження дитинства та юності ?
• У моїй сім’ї люблять згадувати, як у дитинстві, коли я вперше була в оперному театрі і коли прозвучав дзвоник на антракт, я відмовилася виходити з зали, сказавши: «Мамо, ну як я піду, а раптом вони почнуть без мене?» Це був мій перший день у театрі. Моя іскра. Дуже потужне перше театральне враження в юності – Театр імені Івана Франка. Коли на початку однієї вистави перед закритою завісою виходить конферансье і говорить: «Вибачте, вистави не буде, наш головний актор напився!» Я підскакую, повіривши і розчарувавшись…. А потім розпочинається вистава «Кін IV». Я одночасно і обурена, і захоплена тим, як мене обіграли. Я дуже любила цю виставу франківців… з неймовірним Анатолієм Георгійовичем Хостікоєвим у ролі великого актора Кіна, зі скрипалькою, що грає у шафі The Beatles «Yesterday». Часто думала про сцену, де Кін подає свій монолог про акторство, а потім грає на барабанах The Beatles «Golden Slumbers»,  і саме тоді ти і відуваєш себе вільним. Відчуваєш свободу…
• Тоді вже пригадайте і свою найпершу професійну театральну роботу на київській сцені…
• Це була вистава «Віслюк має бути худим» за твором Сергія Довлатова. Ми зробили цю виставу в «Сузір’ї» з моїми акторами Костянтином Темляком, Олександром Сугаком і Анею Михайличенко. І я точно можу сказати, що все найкраще, що нині  знаю про театр,  уперше відчула саме у цій роботі.
• Продовжуючи тему вчителів у театрі, якщо можна – детальніше про них…
• Існує дуже хороша і слушна думка, що вчитель – не той, хто нас вчить, а той, у кого  ми самі навчаємося. Головний і основний мій учитель – Славінський Ігор Миколайович. Тільки він міг мене привести в «Майстерню Рушковського», познайомити з курсом і підтримати в тому, щоб я поставила там свою виставу. Тільки Славінський може назвати тебе «самородком» а потім сказати «але ти ж завжди можеш казати, що саме я твій вчитель», хоча я і не вступала на його курс. Але цей курс став моєю родиною. На репетиціях Ігора Славінського я зрозуміла, що вистава – це, насамперед, команда. Команда, без якої ти не  не зможеш далі жити і працювати. А вони – без тебе. Вистава – це  збіговисько однодумців. Уроки Славінського – мій  компас.
• З давніх давен існує така собі сексистська думка, мовляв, режисура – це не жіноча професія. Ви зустрічалися з такими історіями на власному досвіді?
• Прекрасне запитання. Бо я ніколи не стикалася з таким, але це завдяки Малахову. У нього я наввчилася багатьом речам. Там один цікавий урок був: не зважаючи на те, що я жінка, Віталій Юхимович ромовляв зі мною завжди тільки як з режисером. Режисером чи режисеркою, це не мало значення, бо по суті це завжди були розмови двох митців про різність і кардинальність певних ідей. Тепер я собі і думаю,  що ця  професія взагалі не має статі. Тому навіть якщо хтось мені і натякав, що режисура це не жіноча професія, то я могла б таке навіть не помітити.
• З чого розпочався Ваш театральний роман з Подолом, де з’явилася Ваша  гоголівська «Шинель»?
• У цьому театрі для мене все розпочалося доволі давно. Я люблю цей театр з першої вистави, яку тут колись побачила.  А Віталій Юхимович Малахов для мене був завжди. Є і буде. Спочатку мене знайшла «Шинель» Гоголя,  а потім у Ромі Халаімові я побачила Акакія Акакійовича, з нами поруч стали також абсолютно нестандартні та прекрасні: Станіслав Мельник, Евген Ковирзанов, Кирило Карпук, Юлія Брусенцева. І тоді і розпочалася наша «гоголіада»…
• Особисто для вас – про що класична гоголівська «Шинель», у центрі якої – трагедія маленької людини Башмачкіна?
• Про любов. Я вирішила зробити Шинель як окремий персонаж. Мені здається, що любов Акакія Акакійовича «оживляла» шинель. Для мене  Башмачкін, до речі, ніяка не маленька людина, а Величезна, бо саме силою своєі любові можна осягнути наш людський масштаб. Для мене ця вистава про те, що втратити любов неможливо. Любов є в нас. Нам тільки треба вивільнити її.
• А звідки така відданість американській повісті «Благослови звірів та дітей»? Спочатку було перформативне читання цього твору у Львові, а тепер от і репетиції у столиці.
• Цю виставу я задумала вже дуже давно. Років 5 тому написала першу інсценізацію. Вважаю, для кожної вистави є своє «вчасно». Зараз час для «Благослови звірів та дітей». Бо зараз час змін, і не тільки у нашій країні і світі, а змін у нас самих. Побачивши, як герої цієї історії проходять через жорстокість та руйнування, ми і самі змінюємося, стаємо хоробріші, сильніші, вірніші своїм внутрішнім ідеям та почуттям. У цій історії є приклад того, як, пізнавши жорстокість, людина може перемогти її добром. Хлопці з літнього табору дізнаються про вбивство бізонів (про жорстоке полювання на бізонів) , і вночі тікають, щоб  врятувати звірів. Зараз ми саме в такій ситуації, коли потрібно  перемагати зло добром. Я вірю в це. Тому я і ставлю про це.
• Декілька слів про творчу команду, що завадить у новій виставі полюванню на бізонів. Хто це?
• Талановиті, добрі бунтарі. Всі – і актори, і художник-постановник,і композитор. Тобто, всі хто сьогодні зі мною.
• Театр у хроніках сьогоднішньої війни – що це нині: виклик жорстокому часу, розвага, намагання перемкнути себе на іншу хвилю?
• Під час війни я зрозуміла, що не можу не займатись театром. Я думала про це кожен день. Думала про своїх акторів, про музику, яку хочу використати, пригадувала  історії, які  хочу проговорити. Я скучила за репетиціями і усвідомила, наскільки це прекрасний, болючий і магічний процес. Я думала іноді про Єжи Ґротовського, який казав, що чудо театру – в тому, як актор своєю грою перетворює підлогу на море. Я дуже скучила за таким морем. Не можу без цього жити. Без цього дива перетворення одного світу на інший. Просто люблю творити і  перетворювати.

Олег Вергеліс,

спеціально для «Театрально-концертного Київа»