«Я – самокритичний актор»

Дмитро Усов – один з найцікавіших молодих акторів сучасної української сцени. І якщо хтось знайомий із ним лише за виставами Дикого театру, то, напевне, неабияк здивується, дізнавшись, що характер і життєві принципи Дмитра не мають нічого спільного з більшістю його екзальтованих героїв. Про серйозність і цілеспрямованість актора говорить, принаймні, той факт, що акторський факультет КНУТКіТ ім. Івана Карпенка-Карого (курс Олега Шаварського) Дмитро Усов закінчив з червоним дипломом, вже на другому курсі грав у виставі «Слуга двух господ» в Театрі на Печерську, а на 5-му почав працювати у Театрі юного глядача на Липках.   

• Я досить рано відчув, що акторство і сцена – це моє, – говорить Дмитро. – Навчаючись у Ліцеї НІТ №2 м. Кам’янське, побачив виставу в театрі-студії «Десятий квартал», засновником якої була Людмила Андріївна Костенко – блискучий театрознавець та людина з великої літери. Вистава і те, що робили мої однолітки на сцені, мене вразили і захопили – відчув, що хочу бути причетним до цього дійства. В результаті, за два з половиною роки в театрі-студії я зіграв трійку головних ролей – Ромео та Меркуціо в «Ромео та Джульєтті», Дона Бейкера в «Ці вільні метелики» та в дитячій виставі «Пельмені з Федором». Окрім того, здобув колосальний досвід, знайшов друзів, формувався як особистість завдяки професіоналам-викладачам та творчій атмосфері в колективі.
• Я міг піти шляхом батьків і стати юристом, також мав успіхи у вивченні іноземних мов, у театрі мені подобалось і ролі вдавались досить непогано, як на школяра – питання, куди зрештою вступати і з чим пов’язувати своє життя стояло гостро, і до всього були хист і бажання. Величезна подяка батькам, які не прийняли рішення за мене і дали  право вибору.
• На все життя запам’ятав відповідь Людмили Андріївни на моє питання «А чи варто мені, на Вашу думку, йти до театрального?» Вона відповіла: «Бачиш, Саша (на той момент режисер в  студії Олександр Рожков) ганяє по театру, постійно робить декорації, щось готує для майбутньої вистави – він без театру не може. Тож, якщо ти відчуваєш, що можеш без театру – краще не йди. Якщо ж навпаки – то вперед! Та будь готовий, що це вельми цікаве, але складне життя». Думаю, зрозуміло, як саме я відповів собі самому на це питання…

• Нині вам гріх скаржитися на недостатню увагу з боку режисерів, але чи були часи, коли думка спробувати почати життя з чистого аркушу все ж таки навідувалася?

• Певен, що всіх людей мистецтва, з тою чи іншою регулярністю, навідують подібні думки й бажання. Когось через незатребуваність, через невизнання, бо «не формат, не в тренді», або ж елементарно «ви не в тій тусовці, тому ми вас не бачим і не помічаєм»;  когось  через нездорову атмосферу та процеси в сфері, комусь банально не вистачає коштів забезпечувати себе, бо не беруть, або принципи не дозволяють піти на ті, чи інші проекти, аби підзаробити.  Звичайно, я не виняток і рефлексую на подібні речі.

• Кого із режисерів – і чому – ви би назвали своїм, кому вірите, довіряєтеся і з ким погоджуєтеся авансом, на рівні ідеї?
• Уже років із п’ять я співпрацюю винятково з тими режисерами і командами, яким довіряю, з якими згоден і на класику, і на треш, і на експеримент, з якими піду будь-куди без сумнівів та вагань. І це неймовірна радість, удача і мій власний вибір. Якщо по персоналіям, озираючись  на свій список ролей і театральних  проектів, без сумніву скажу, що Макс Голенко – мій  режисер. Разом ми створили стільки ризикованих, крутих проектів, які зрезонували,  що іншої відповіді у мене бути  не може. Був певний острах, що я актор одного режисера, але роботи з Веронікою Литкевич над виставою  «Поколінням пепсі» (Театр на Печерську, номінант фестивалю «ГРА» в  категорії експериментальних постановок) та свіжа прем’єра в Одеському театрі імені Василя Василька «Приречені танцювати», створена режисером та балетмейстером Павлом Івлюшкіним, звели нанівець ці переживання – я можу працювати з різними режисерами. Доказом того є те, що  роботи вийшли якісними, неординарними, їх відзначають як глядачі, так і знавці театру.
• Не можу не згадати про абсолютно скаженого фаната театру режисера Сергія Перехреста та його виставу «Наш клас»! По суті, завдяки тому, що він відібрав мене у свою роботу,  театральна спільнота Києва і не тільки, дізналася, що є такий актор театру Усов.

• Повертаючись до вистав режисера Макса Голенка, який полюбляє міцне слівце, не можу не запитати: чи лаєтеся у житті і як часто?

• Я людина жива. А в світлі всіх подій у країні, не вживати обсценну лексику в житті майже неможливо…
• З Голенко працювати без мату, глуму над традиційними цінностями, крові та штучного прутня на сцені неможливо – це умови, без яких ти на майданчик  не вийдеш і це його вимоги  з перших репетицій. Актори плачуть, страждають, але на сцену без матюків не виходять, бо щиро бояться Максима і того, що він перекриє їм дорогу до чарівного світу театру в майбутньому. Якщо без жартів, то Максим навпаки постійно стримує виконавців у їх бажанні використовувати лайку і акцентує, що «мат має бути виправданим, доречним і вивіреним,  тільки тоді в ньому є сенс, він буде “смачним” і  працюватиме на користь вистави».

• А кого із партнерів ви вважаєте найнадійнішим, найбільш комфортним, своїм?

• Мені щастить на «моїх» партнерів, з якими я почуваюсь вільно, знаю, що їм можна довіряти і вони довіряють та відчувають мене. Неймовірно важливо і, я би сказав, критично необхідно бути певним у підтримці та, вибачаюсь за тавтологію, партнерстві твого партнера по сцені.  Повторюсь, всі мої театральні проекти за останні 5 років – це гармонія, любов та єдність в творчих проявах. Сподіваюсь, що мої колеги не образяться, та, думаю, погодяться, що грати на одному майданчику з такими  партнерами як Олексій Вертинський,  Олександр Ярема (театр імені Івана Франка), Олександр Самусенко, Нінель Наточа, Вікторія Головко (Остапенко) (Одеський театр імені Василька), Андрій Кронглевський (Дикий театр) – це мрія та неймовірна вдача для будь-якого актора.

• Зараз ви працюєте в театрах Києва і Одеси. В якому місті почуваєтеся вдома, а в якому – у гостях?

• Переконаний, що твердження «театр – це дім» відійшло у минуле і не має нічого спільного із сучасними реаліями. Принаймні, якщо ми, в першу чергу, говоримо про стаціонарні фінансовані державою театри. Вони є паразитами, в переважній своїй більшості, які не відповідають творчістю  на  виклики сьогодення, бояться зачіпати гострі  суспільно-важливі актуальні теми, не продукують свіжих нових сенсів  і, найжахливіше, не вбачають у тому  проблеми. Представники сучасної театральної  системи, які прагнуть бути живими та справжніми, поступово переходять до проектної форми існування, до копродукцій. Ці, на мій погляд, здорові тенденції та не обов’язкова прив’язка до якогось конкретного театру, аби називатись театральним  актором, дозволяють мені особисто  відчувати себе вдома в Києві, Одесі, Харкові і, при цьому, не бути в рабстві і тотальному страху перед керівництвом. Ми партнери, друзі, однодумці, колеги. Щасливий, що працюю саме з такими колективами,  людьми, професіоналами.

• З ким із режисерів, окрім тих, з якими у вас уже є спільні вистави, вам би хотілося попрацювати, про яку роль мрієте?

• Знаєте, наразі, я співпрацюю з одними із найкращих представників цієї професії – режисери, художники, продюсери, балетмейстери, колективи та партнери. На даний момент я задоволений тими ролями і проектами, в яких беру участь. У виставах мого діючого репертуару маю можливість втілювати героїв та характерних персонажів, прокачувати свої скіли в різних жанрах, форматах та вести діалог зі сцени з абсолютно різноманітною публікою.  Одним словом, я насолоджуюсь і дорожу тим, що наразі маю.

• Чи навідуєтесь ви до театру рідного Кам’янського і як часто?

• Кам’янське – моє рідне місто. Але місцевий театр Лесі Українки для мене чужий, творча політика керівництва театру мені не близька, періодично підтримую зв’язок з декількома акторами, але на цьому все. А от до театру-студії «Десятий квартал» я навідувався досить часто і стабільно. Навіть грав там декілька вистав, поки навчався в університеті, допоки в студії не змінилося керівництво і звідти не пішли ті люди, котрі зберігали смисли, які заклала пані Костенко. Але, я і досі вважаю «Десятий квартал» своєю творчою домівкою.

• До якого амплуа ви би себе зарахували? Не ображаєтеся, якщо хтось сприймає вас зовсім інакше, ніж ви себе уявляєте?

• Для мене цікаві всі персонажі, над якими працюю, бо кожен із них для мене, як для виконавця, незалежно від так званого амплуа, то є виклик, інші задачі  і пошук нових фарб у своїй акторській палітрі. Мені немає необхідності  зараховуати себе до конкретного  амплуа. І, власне, немає приводу чи прецеденту ображатися на когось за інакше сприйняття. Я граю ліричних та соціальних героїв, гостро-характерних різноманітних  персонажей, навіть жіночі ролі є. Щодо можливості реалізації та розвитку свого  акторського діапазону,  мені гріх скаржитися, а нарікань з боку колег та знавців  театру стосовно того, що якась роль не моя, чи абсолютно невдала, я не чув. До того ж, я досить тверезо оцінюю себе, свої можливості та зовнішні дані, аби знати, що мені під силу, а що, не дивлячись на навички та вміння, буде неорганічним та не сприйматиметься публікою. Я самокритичний актор і постійно аналізую те, що продукую на сцені.

• Привідкрийте ваші творчі плани. Куди і коли бігти-їхати вашим численним шанувальницям?

• Є амбіції на моновиставу – один з найскладніших форматів, як на мене, але тим і цікавий, це виклик, який і вабить, і лякає. Але я тільки починаю про це замислюватися, всьому свій час. Постійно анонсую на своїй сторінці в фейсбуці, де, коли і що саме буду грати. Традиційно, Дикий театр: «Механічний апельсин», «Червоне, чорне і знову червоне». «Чуваки не святкують, або Ukrainian» від харківського театру «Ampulka». Театр на Печерську  – «Покоління пепсі». І, звичайно, одеський Театр ім. Василя Василька,  «Приречені танцювати» та «Останній день літа». Також готуємо в Одесі дещо цікавеньке з класики, і з нового сезону  на мене очікує ввід у виставу, яка вже йде в репертуарі. Як то кажуть, слідкуйте за анонсами.