Курс – на україноцентричність

У центрі Києва, на розі вулиць Гончара і Ярославого Валу,  є важливий театральний осередок, що за останні сезони збирає довкола себе і в себе, у залі, все більше сценічних шанувальників. Київський Малий театр, художній керівник театру – Дмитро Весельский, учень Едуарда Митницького і Андрія Білоуса. У час локдауну, гортаючи репертуарні сторінки різних театрів, саме репертуар Малого щиро “зачепив” своєю україноцентричною афішею. У Малому є те і ті, чого подекуди нема і у великих. Українська література найвищого ґатунку. Микола Куліш, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, інші прекрасні автори. Про  театр, авторів, учителів та колег –  у розмові з Дмитром Весельським. 

• Дмитре, як Малий театр пережив великий локдаун?
• Це був цікавий період. Складний, але цікавий. Період, що потребував творчості та нестандартних рішень від адміністративної команди та терпіння від творчої частини колективу. Ми, як і всі, зазнали матеріальних складнощів, ми, як і всі, не просто переживали неможливість займатися улюбленою справою. Ми витратили всі заощадження, що призначалися для створення нових вистав. Але! Нам вдалося майже повністю зберегти заробітну плату працівникам, нам вдалося закрити ряд давніх господарських та адміністративних питань, нам вдалося зосередитися на філософських матеріях, краще зрозуміти ким ми є, та й взагалі, нам вдалося вийти з карантину натхненними, та смію думати, трохи сильнішими.

• Чи включається театр в структуру онлайн показів вистав?
• У мережі є декілька наших вистав. У вільному доступі. В тому числі діючого репертуару. Під час карантину стали активнішими в соціальних мережах, більше спілкуємося з нашими глядачами онлайн. Окремих онлайн-подій ми не створюємо. Переконаний, що для створення рівноцінного по якості онлайн продукту мало просто відзняти виставу на камеру. Навіть на декілька камер. Навіть на декілька найсучасніших камер. Для того, щоб зберегти цінність театрального продукту онлайн, його потрібно вигадати по-новому для цього формату. Всі вистави Малого театру створені для спілкування з глядачем, який сидить за два кроки від актора, чує його дихання та бачить його очі. Можливо, нам доведеться зайнятися адаптацією наших спектаклів для відеоверсій, але тоді ми спробуємо вкласти в цю затію максимум творчого ресурсу. А поки сподіваємося, що матимемо можливість працювати хоча б для тих 30ти глядачів, яких нам зараз дозволено запрошувати до глядацької зали. Люблю театр за те, що він офлайн.

• Чи вдалося за останній час сформувати своє ядро театр глядачів, хто цей глядач?
• У нас є цікава ініціатива – глядацький клуб «Мале коло». Це така програма лояльності для постійних глядачів Малого театру. Саме учасники цього клубу – ядро нашої аудиторії. Ми в тісній комунікації з ними. Для членів клубу часто бувають спеціальні пропозиції, акції, проходять закриті івенти, створюється унікальний онлайн-контент, telegram-чат та інше… Тому ми добре знаємо цих людей, ми дружимо. В основному це творча молодь. Сучасні, прогресивні, самостійні молоді люди, з громадською позицією. Ті, що, споживаючи культурний продукт, полюють на смисли, а не лише шукають відпочинку. До речі, потрапити в клуб не складно. Потрібно дійсно бути нашим постійним глядачем та запитати деталі вступу у адміністраторки, коли вчергове прийдете на Гончара 33. Ласкаво просимо!

• Малий пропонує україноцентричну репертуарну політику останнім часом… Що попереду?
• По-перше, україноцентрична репертуарна політика вшита в матрицю нашого театру. Ми називаємося УКРАЇНСЬКИМ малим драматичним театром. Сценічне першопрочитання українських творів, популяризація української культури – це завдання, визначені Положенням. Більш ніж тридцять років тому театр було засновано саме з такою метою. По-друге, в наш час створення якісного українського культурного продукту  – це не лише про мистецтво.  Це громадянська місія. Мистецтво – це маркер самоідентифікації. Зараз особливо важливо, щоб українці відчували та мислили себе причетними до окремої, самостійної, самобутньої культури. Ну і по-третє, я особисто маю сентимент  до української літератури. Тому однозначно в репертуарі театру будуть регулярно з`являтися нові назви з класичної української літератури та сучукрліта. Але, звісно, ми цим не обмежуємося, працюємо зі світовою драматургією, досліджуємо абсолютно різні тексти. Бо навіть своя культура краще розуміється та відчувається в порівнянні та в контексті з культурами іншими. Не буду анонсувати конкретних назв та, тим паче, дат, бо планування зараз – річ дуже не певна. Назву лише авторів, про яких ми думаємо, розмовляємо, читаємо і чиї імена, сподіваюся, в найближчому майбутньому з’являться на афіші: це і Моріс Метерлінк, і Андрій Бондар, і Людмила Тимошенко, і Джеймс Джойс, і Микола Гоголь.

• У театрі грають зірки нового українського кіно. Чи приваблює це додатково глядача?
• Приходити в театр «на зірок» – стара добра фундаментальна традиція вітчизняного глядача. Зізнаюся, раніше вона мене трохи дратувала. Ще ж є режисура, автор, закладені в драматургію смисли, образи! Ось що повинно бути найголовнішим критерієм для вибору вистави! Так я думав. Зараз ставлюся до цього значно простіше. Подобається така формула: не актор існує в театрі, а театр існує в акторові. Актор головний! І думки драматурга, і ідеї режисера, конфлікт, емоції, біль та любов – все це існує лише в голові актора і транслюється глядачеві через акторські очі. Нічого дивного, що публіку часто приваблюють в першу чергу виконавці. Важливо, щоб такі виконавці усвідомлювали відповідальність, що на них лягає – граючи виставу, не просто збирали лаври та купалися в глядацькій любові, а відпрацьовували свою «зірковість» відповідним рівнем майстерності. У Малому театрі працюють молоді актори та акторки, більшість з яких часто можна побачити на телеекранах та в кіно. Звісно це приваблює глядачів. Іноді у нас на виставах весь зал – інстаграм підписники когось з виконавців. Враховуємо це в наших смм-тактиках і стратегіях. Чому б ні?

• Як вдалося заманити на постановку режисера Андрія Білоуса при його тотальній зайнятості у Молодому?
• Таємниці дипломатії залишаться таємницями. Скажу лише, що нам вдалося знайти спільний інтерес. Спільний художній інтерес. Я боявся, що якраз зайнятість може стати великою перешкодою для втілення вистави. Але Андрій Федорович – майстер. Не полишаючи директорство і худруківство, а ще педагогічну діяльність, йому вдалося повноцінно влитися в процес постановки «Зозулі». Мені хочеться вірити, що цей процес був цікавим і корисним не лише команді Малого (що беззаперечний факт), але й режисеру. Іноді важливо бувати в гостях. Результатом я задоволений. Вийшла поетична та витончено-еротична історія, де до неймовірного тексту Валерія Шевчука підібрано дуже вдалий режисерський ключ.

• Чи є варіанти гастролей театру?
• В умовах карантину це складніше. Хоч гастролі камерного театру – це і без карантину не просто. Ми їздимо на фестивалі, були в Херсоні, Сєвєродонецьку, Дніпрі. Щоб мати з гастролей комерційний зиск або хоча б не піти в мінус – необхідно адаптувати наші вистави для більшої сцени. Не виключено, що в найближчому майбутньому ми працюватимемо над цим, але я ставлюся до цього обережно, оскільки ціную камерність Малого театру, вважаю її не недоліком, а важливою особливістю. Прямо зараз ведемо діалог про гастролі з одним цікавим камерним майданчиком у Вінниці, але доки договір не підписаний, не буду загадувати.

• Дмитре, ви один з останніх учнів Митницького. Які заповіти Майстра згадуються сьогодні, насамперед?
• Я дуже ціную ті знання, а точніше не знання, а погляди на мистецтво, театр, життя, яким навчився в Едуарда Марковича. Зараз навіть більше, ніж раніше. Бо коли вчився, багато аксіом майстра видавалися мені не такими вже й однозначними, проти дечого бунтував, чогось не розумів. А тепер часто, коли роблю якесь відкриття, згадую, що цей велосипед вже давно винайдений, а інструкцію я вже чув від Едуарда Марковича. Передивляюся вистави, перечитую книги. Мені дуже подобаються його театральні засоби виразності. Те, що раніше здавалося застарілим, не яскравим, зараз здається не просто елегантним, а й дуже дієвим. Я сподіваюся що мода на подібний театр повернеться. Мода на непомітну режисуру, де режисерська вигадка не кричить про свою геніальність, а скромно  підпорядкована загальному режисерському рішенню і органічно вмонтована в механізм вистави.

Олег Вергеліс

Фото – Олексій Товпига