Доля Марини

Марина Смілянець – молода українська драматургиня, журналістка, заступник директора столичного Театру на Михайлівській (в репертуарі якого є декілька її  п’єс), вона також співпрацює з театрами «Золоті Ворота» та «Актор», саме зараз у процесі розробки її нова п’єса про уявну зустріч у Львові Володимира Івасюка та Квітки Цісик – «Два Голоси». Спочатку у Марини були наміри написати текст моновистави для Франківського драмтеатру тільки про одну Квітку (вже навіть розпочала роботу). Але дзвінок зі США від американського продюсера дещо скоригував творчі плани та конструкцію майбутнього твору. Тепер герої Марини – два українські геніі по різні береги океану. Вона мріє про зустріч з українським Моцартом, з яким хотіла би створити новий альбом. А він, зачарований містичним тембром співачки з української діаспори в США, хоче познайомитися з україно-американською Сиреною і подарувати їй свої нові твори. І от в  напівпідпільних обставинах радянського Львова вони і призначають побачення одне одному… А на дворі – 1979-й, всього рік до Олімпіади-80, кожен крок іноземця під пильним наглядом радянських каральних органів…

У 50-ті роки був дуже касовим  популярним український радянський фільм «Доля Марини» режисера Й. Шмарука. Головна героїня, ланкова Марина, рятувала у тому  фільмі  рідну землю від заморозків, дбала про гарний врожай. Хочу побажати і нашим молодим драматургам та драматургиням гарних врожаїв! Щоб їхні п’єси цвіли та плодоносили на українських і світових театральних сценах…

– Драматург, драматургиня чи драматургеса – як краще, як комфортніше, коли тебе називають?

– Узагалі, автор або авторка – чим простіше, тим і  краще… Насправді, це все байдуже, головне, аби п’єси знаходили і ставили талановиті режисери і не забували також моє ім’я на афіші.

– Якби попросили написати про себе  лише абзац візитівки, що презентує тебе як мисткиню, що би ти написала?

– Я би сказала: пишіть самі… Мені іноді легше написати  п’єсу, аніж декілька рядків про себе. Але якби вже дуже треба було, то в абзаці такої візитівки, я би написала лише свій номер телефону зі словами “Пишу п’єси. Дорого. Телефонуйте…”.  Звичайно, жартую, але про себе  я дійсно не дуже люблю говорити. Люблю слухати… )))

– Як ваш Театр на Михайлівській, яким керує режисер Віталій Кіно, переживає теперішні карантинні випробування?

– Якщо коротко, то це просто “гра на виживання”.  Ми ж незалежний театр, тобто, ніякої підтримки з боку держави та спонсорів не маємо, а за орендоване приміщення (на постійній основі) у самому центрі Києва повинні  платити щомісяця. А це величезні гроші, які точно не заробиш, розміщуючи у  залі лише двадцять глядачів (а з дистанційною розсадкою більше дозволити не можемо…). Тому поки тримаємося завдяки заощадженням, які театр відклав за минулий рік на ремонт даху… Навіть плануємо випустити прем’єру у листопаді.

–  Хто з великих авторів  театру тебе надихає у творчих пошуках?

– Я часто перечитую п’єси  Чехова,  Булгакова,  Шварца,  Вампілова, Лесі Українки та Теннессі Вільямса. Це еталони. І хоча  завжди йду тільки  від себе і не намагаюся нікого наслідувати, все одно читаючи їх, геніїв, я сподіваюся, що та потужна енергія,  стиль, якість відкладаються десь і  у  моїй підсвідомості і потім щось виявляється і в моїх текстах. Вони загартовують смак – можна і  так сказати. Допомагають відчути, якщо десь у мене в п’єсі  з’являється якийсь фальшивий  діалог або надто пафосний монолог… Драматургія великих – немов тюнер, який має налаштувати тебе на правильну хвилю.

– Розкажи  про співпрацю з популярними київськими театрами «Актор» та «Золоті Ворота».

– Для мене це новий і абсолютно різний досвід. У «Золотих Воротах» ми створювали проєкт  спільно з Павлом Ар’є, Стасом Жирковым та акторами театру, переважно це була документальна основа. В результаті  вийшла актуальна і серйозна вистава «Отелло. Україна. Фейсбук». З театром «Актор» зовсім інша історія. Спочатку Слава Жила та Максим Голенко попросили попрацювати над текстом для «Дон Жуана», і я робила «мікс» з різних текстів різних епох, трохи фантазуючи і дослухаючись до талановитого режисера. А вже потім за ідеєю того ж Слави Жили з’явився проєкт  «Естроген» – як весела жіноча відповідь популярній  виставі «Сім розгніваних джентльменів». Для написання такого тексту навіть довелося досліджувати вплив гормонів та інстинктів – дізналася багато цікавого. І взагалі, це моя перша комедія характерів, а це доволі складний жанр, і я не можу сама собі давати оцінку наскільки це переконливо вийшло, але глядач сміхом заливається, сама чула.

– Коли ти готувалася до твору про Квітку та Івасюка, що найбільше вразило у їхніх фатальних долях?

– Те, як вони між собою схожі. Схожі за своєю  людською силою та трагізмом  доль. Це величні  українські постаті, що робили історію нашої музики, мріяли про незалежність Украіни, нічого не боялися у свої  часи і ніколи не зраджували своїх ідеалів. Це великі таланти, які у нас  передчасно забрав безжальний час. Володимиру Івасюку було лише тридцять років коли його знищив  радянський режим. А скільки би  ще він міг створити! Або Квітка Цісик, що теж робила велику справу для України – вона, як відомо, записала за власний кошт два неймовірно якісні потужні  альбоми з українськими піснями і заспівала їх так красиво, так проникливо, як ще нікому не вдавалося, а її навіть не запросили в Україну з концертом.  Більше того, ті альбоми довго були напівзаборонені. Ці дві долі, ці два Голоси драматичної епохи є яскравим приклад того, як знищували українську культуру. Маємо про це знати і пам’ятати.  Ці історії частково дають відповідь на багато запитань, пов’язаних зі станом нашої культури саме сьогодні.

– Чи є цікавість до цієі п’єси з боку державних театрів, адже зараз «Два Голоси» розробляється як незалежний недержавний арт-проєкт?

– Щойно в інтерв’ю Івана Уривського з’явилася інформація, що є така п’єса, до мене майже одразу звернулося декілька режисерів з різних міст Украіни -просили дати почитати. І мене не дивує, що такий матеріал викликає зацікавленість, тут грає першу скрипку сама тема, матеріал дійсно потрібен і  зараз, і був потрібен давно. Але так як текст замовив американський продюсер Алекс Гутмахер і вже розпочав репетиції Іван Уривський, то, звичайно, я  поки нікому цю п’єсу пропонувати не буду. Текст наразі належить українсько-американському арт-проєкту, в якому  задіяні надзвичайно талановиті, молоді та дуже відомі актори… Хай все складеться якнайкраще!

– Що режисера Івана Уривського, який працює над «Двома Голосами»,  вирізняє з поміж інших активних постановників теперішнього часу?

– Я бачила усі київські вистави Уривського і всі їх дуже люблю. І давно кажу – пишаюся тим, що у нас з’явився режисер такого високого рівня культури, людина високої етики, яка занурена в процес творення свого театру і залишається поза будь-якими театральними  чварами. Але, якщо  чесно, я навіть не мріяла, що нам колись доведеться разом попрацювати, бо Іван завжди ставив і переосмислював винятково українську та світову класику. Тож, це фактично його перший досвід роботи з сучасним автором. Тому я щаслива,  але й відчуваю велику відповідальність. Хочеться зробити все, аби режисер після нашої  першої спільної роботи зробив висновок, що з сучасними авторами також можна цікаво і продуктивно  працювати. Я йому повністю довіряю, в процесі роботи буду  до нього дослухатися і допрацьовувати текст, аби  вийшла дійсно цікава вистава.

– Якби виникла ідея проєкту про Софію Ротару та Володимира Івасюка, то про що була би така  п’єса?

– Ну, в такій історії було  би, мабуть легше знайти конфлікт між героями, ніж в історії про Квітку і Володимира. Гадаю, дія відбувалася би у наш час,  і композитор би приходив до відомої співачки у її снах на віллі «Софія» у Ялті… І це були би їхні напружені  діалоги про часи, які їх об’єдналии та роз’єднали, про втрати на життєвих дорогах та неймовірні зустрічі на тих же дорогах.

– А в імовірній п’єсі про Соломію Крушельницьку що найголовніше у можливій фабулі?

– Я би спочатку спробувала зрозуміти, кого вона кохала сильніше за життя і вже від цього все далі  би вибудовувала… Наприклад, вона хотіла повернутися на Батьківщину, але не могла, бо була її любов була у Італії  –  і це драма. Але зараз я можу лише фантазувати, бо в цю історію занадто не заглиблювалася. А у вас є якась ідея з цього приводу?

– Ідея про її взаємини з сестрою, про підступність західного оперного світу, який боїться давати українській Баттерфляй свої перші сцени – конкуренція жорстока  у всі часи. Це міг би бути останній день великої співачки, крізь призму якого проходить усе її життя…

Бліц    

– Найдосконаліші світові п’єси?

• «Дядя Ваня» (А. Чехов), «Дракон» (Є.Шварц), «Гамлет» (В.Шекспір)

– Поетичні рядки, які часто визначають твій настрій і світовідчуття?

• Майже все, що знайдете у текстах Марини Цветаєвої …

– Акторські відкриття (твої особисті) в нашому театрі?

• Іван Шаран (Театр Франка), Данііл Кіно (Театр на Михайлівській), Дмитро Олійник (Театр на Лівому Березі)

– Для кого зі світових акторів ти би залюбки написала п’єсу?

• Для Аль Пачіно! Я вже майже написала її в своїй голові тільки от не знаю,  як передати текст…

– Критик у сучасному театрі – яким він мав би бути?

Він мав би працювати разом з режисером, іноді навіть бути присутнім на репетиціях, обмінюватись думками, сперечатися, підтримувати, говорити відверто, але з великою повагою до митця. Іноді навіть провокувати режисера, як той інколи провокує акторів. А вже потім розшифровувати для глядача якісь цікаві штуки вистави  у  своїх рецензіях. Критик має допомагати, а не сварити або зіштовхувати творчих людей… Критик – один з пазлів гармонії, яку творить театральний режисер…

Олег Вергеліс    

Фото:  Ілля Бел