«Клас»на робота

Виходячи з анонсу та навколопрем’єрної інформації, преамбула до «Класу» могла бути надзвичайно розлогою. Всі ми залежні від своїх дитячих проблем та комплексів, а тому ця вистава є надзвичайно важливою… Це перша прем’єра з п’яти анонсованих театром до кінця сезону, тож вона справедливо претендує стати певним маркером, лакмусовим папірцем того, який же вектор обирають лівобережці з приходом нового керівництва. (Тим більше, що афіша «Класу» відверто перегукується із афішею «Отелло» театру «Золоті Ворота» і у зв’язку з цим виникають певні підозри…) Вистава – подвійний дебют Стаса Жиркова на цій сцені, як режисера і як художнього керівника, як він зарекомендує себе і як на цей виклик зреагує трупа?… Вже у процесі роботи через певні причини театр змушений був відмовитися від заявленого раніше «Нашого класу» польського драматурга Тадеуша Слабодзянека, тож Павлу Ар’є довелося максимально мобілізуватися і в авральному режимі писати новий твір…  Але всі ці та інші факти можна звести до єдиного знаменника: і критика, і глядачі цей «Клас» розглядатимуть крізь збільшувальне скло.

зі шкільних дверей ця спільнота з усіма своїми комплексами і образами перманентно потрапляє у реальне життя

Жанр – майже документальна вистава – налаштовував на серйозну розмову про важливі речі. Але напередодні прем’єри Павло Ар’є заспокоїв: навіть про важливі речі можна говорити, уникаючи надмірної обтяжливості. Зібравши шкільні історії самих акторів – у виставі беруть участь Анастасія Пустовіт, Катерина Савенкова, Макар Тихомиров, Владислав Писаренко, Дмитро Олійник, Михайло Досенко та інші, – драматург спробував вийти на висновки масштабу країни, епохи, поколінь. До цієї ідеї ефектно і водночас ефективно долучилася художник Олеся Головач. Яка одягнула всіх героїв у чорне – шкільна форма, як стверджують психологи, не надто сприяє вихованню яскравої, цілісної, впевненої у собі особистості, швидше навпаки… Посеред сцени розстелила килим, атрибут радянської доби, з якої вже у наші дні перетекли сумнівні методи виховання й орієнтири педагогіки. Зі сцени, спорудженої із арматури, звучить як українська естрада, так і реп… Центральним же елементом сценографії стала гіпсова рука. «Ліс» рук у перших класах і байдужі погляди у випускних – мабуть, це найпоказовіша ознака «ефективності» нашої освіти. Рука тут – як пам’ятник тим мільйонам хлопчаків та дівчаток, для яких школа так і не стала місцем, де було по- справжньому цікаво і куди хотілося би бігти щоранку. Це несприйняття у кожного мало свої персональну причину і народжувалося по-різному. Дівчинка випадково зачинила своїх подруг у туалеті і з мовчазної згоди вчительки була приречена стати мішенню для цькування (медаль за байдужість від однієї з героїнь Анастасії Пустовіт можна було би вручити не лише цій педагогині, але й багатьом її колегам). Вихованець інтернату хотів винести зі складу трохи смаколиків для друзів і був заскочений на гарячому – мабуть, вереск виховательки він пам’ятає й досі.  Рука викладача на коліні старшокласниці…І така безневинна, здавалася би, шкільна лінійка, штучна і фальшива, на якій не витримує навіть запрошений депутат Туз (Михайло Досенко), визнавши, що «школа – це капець».

Але ж і вчителі, переконують автори вистави, були і залишаються жертвами такої школи. Молоді училки скаржаться, що у маленькому містечку навіть ром-коли на дискотеці випити не можуть, бо поряд танцюють учні. Фізик (Влад Писаренко) втомився працювати серед примітивів, які не ніколи не піднімуться до рівня його мислення. Ну а літератор (Дмитро Олійник)… У нього все на спині написано.

Зі шкільних дверей ця спільнота з усіма своїми комплексами і образами перманентно потрапляє у реальне життя. Власне, ми всі звідти… А тому й першопричину нинішніх суперечок про ту ж проблему Донбасу чи шиншил, з яких ще заживо здирають хутро, або дельфінів, що живуть у резервації,  варто шукати там, у шкільних коридорах. І винятково початкової школи, де «ліс» рук на кожному уроці. Там, де байдужі погляди старшокласників ліниво ковзають портретами класиків літератури чи таблицею Менделеєва, шукати вже марно.

Динамічно, стрімко, легко, доказово – у цьому місці лунають оплески на адресу акторів, – але водночас сама історія видається дещо переобтяженою. Подіями, рефлексіями, переміщеннями у часі й просторі, однотипними героями, які часом повторюються у своїх меседжах. Хоча може у цьому є певний сенс? Адже повторення – це гарантія того, що навчальний (театральний) матеріал «учні» у залі засвоять добре.

Р. S.  Отже, Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра перегорнув нову сторінку своєї історії. «Клас» принципово відрізняється від усього попереднього репертуару, навіть традиційне прохання вимкнути телефон перед цією виставою звучить у форматі  репу, при цьому завершується воно категоричним: «Театр – це храм». Очевидно, що вже незабаром аудиторія цього театру значно помолодшає.

Фото: Анастасія Мантач