Хук від Секлити Пилипівни
«ГолохвастOFF» у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра: стара історія на дуже новий лад
Якщо б мене попросили одним словом охарактеризувати нову виставу Анастасії Осмоловської «ГолохвастOFF» у Театрі драми і комедії – я би зупинилася на визначенні «парадоксальна». Обійшовши всі оці логічні та вмотивовані «епатажна», «ефектна», «музична», «ексцентрична», «модернова», «суцільний треш», які спадають на думку в першу чергу. Оскільки і сама форма постановки і «картинка», яку бачать глядачі, і трактування всіх без винятку образів, і сюжетно-емоційні повороти, що надають окремим сценам несподіваного, аж до абсурдності, звучання, і навіть такі дрібнички як весільний букет із квіток цибулі не залишають вибору: «ГолохвастOFF» – це, насамперед, суцільний парадокс. Який сподобається далеко не всім, від чого… градус парадоксальності спектаклю посилюється ще більше.
Головним героєм вистави залишається Свирид Петрович Голохвостий (Михайло Кукуюк), Проня (Катерина Качан), Секлита Пилипівна (Тамара Антропова), Сірки (Сергій Булін та Ольга Карпова), Галя (Катерина Савенкова) та Степан (Дмитро Соловйов) також присутні. На цьому, власне, порівняння прем’єри Театру драми і комедії з першоджерелом Михайла Старицького, культовим фільмом Віктора Іванова і традиційними, та й будь-якими іншими театральними чи телепостановками п’єси «За двома зайцями» доречно припинити. І погодитися з тим, що поняття «режисерське трактування» – об’ємне, індивідуальне і точно не зобов’язане виправдовувати сподівання кожного, хто прийшов у даному випадку «на зайців».
вона, вся така у місячному сяйві, загадкова, замріяна і романтична, мала вирушити назустріч своєму щастю…
Свирид Петрович тут – брутальний мачо, Степан із своїми побратимами – гопники із спального району, Проня – наївна «дюймовичка» у чорних шатах по фігурі, яка задля того, аби сподобатися героєві Михайла Кукуюка, мужньо поїдає сигарети, Галя – те ще невинне створіння, у спортивній кофті та яскравій фатиновій спідниці… Але хто найбільше подивував – так це Секлита Пилипівна. Тітка Проні і мама Галі постала перед глядачам ефектною брюнеткою, молодичкою з апетитними формами, яка має пробивний характер, стратегічне мислення і прекрасно володіє прийомами самооборони (у тому переконалися і бідака Свирид, що намагався обвести навколо пальця майбутню тещу, і нещасні Сірки…) Переконливим аксесуаром її войовничо-турботливого образу була туша свині, яку жіночка тягала за собою протягом усього вечора. Підозрюю, що про майбутню харизматичність та яскравість усіх без винятку героїв вистави режисер підозрювала ще тоді, коли ця постановка лише зароджувалася, і для того, щоб не передати куті меду, навіть відмовилася від такого колоритного персонажу як Химка, комедійність якої охоче тиражували її попередники.
Центральним предметом сценографії став автомобіль (художник-постановник – Олеся Головач), який під час вистави трансформувався то у закинуту авторозвалюху, місце збору гопників-когутів, то у ложе шанувальників тайського масажу Сірків, то у святкове авто для нареченої Проні, в якому вона, вся така у місячному сяйві, загадкова, замріяна і романтична, мала вирушити назустріч своєму щастю… Ну, а міцним вузлом в єдине ціле цю історію зв’язала музика Михайла Кукуюка. Поряд з якою варто відзначити і роботу хореографа Павла Івлюшкіна, який тут працював не лише з танцем у традиційному розумінні, але й опікувався бійкою під час застілля, переміщенням гопників, а особливу увагу, з усього, приділив пластичній Секлиті Пилипівні.
Разом з тим доводиться визнати, що вистава помітно переповнена лайкою: цими словечками в театрі давно вже нікого не здивуєш, але питання їхньої вмотивованості та потрібності у такій кількості залишається відкритим. Ну і гопників та інших «героїв нашого часу» на квадратний метр сценічного театрального простору столиці теж уже забагато. Ці типажі давно вже вичерпали свою популярність, а тому комедійні сподівання режисерів щодо них можуть обернутися прямо протилежним результатом.
Виставу «ГолохвастOFF» погоджував ще Едуард Митницький, вийшла вона вже за Стаса Жиркова і Тамари Трунової. Зараз на сайті театру з приводу цієї постановки настільки протилежні коментарі – я з тими, хто хвалить))) – що більш полярного обговорення спектаклів лівобережців годі й шукати. Навряд чи це той випадок, коли у суперечці має народитися істина, але така небайдужість вкотре доводить відому тезу про те, що театр повинен бути різним.
Фото: Анастасія Мантач





